Читати книгу - "І раптом стукіт у двері"

— Ти повинен зрозуміти, — сказав товстун. — Ринок у сраці, рецесія і все таке інше. Оце вчора ввечері в новинах показали людей, які харчуються зі сміттєвих баків. Якщо ти піднімеш ціну, я буду змушений дорожче продавати. Я втрачу покупців на ринку.

— Не хвилюйся, — сказав йому Мірон. — На трьох людей, які харчуються зі сміттєвих баків, припадає одна за кермом «мерседесу».

Ці слова викликали в товстуна гучний сміх.

— А вони сказали мені, що ти затятий, — пробурмотів він з посмішкою.

— Та я точнісінько такий, як ти, — запротестував Мірон. — Я просто намагаюся тримати душу й тіло в гармонії.

Товстун витер свою спітнілу руку об сорочку, а потім простягнув її.

— Чотириста шістдесят, — сказав він. — Чотириста шістдесят — і я беру тисячу.

Побачивши, що Мірон не реагує, він додав:

— Чотириста шістдесят, тисяча штук, і я до твоїх послуг. А ти знаєш краще, ніж будь-хто інший, Рувіме, що в нашому бізнесі послуги варті більше за гроші.

Оце останнє речення було якраз Міронові потрібне для того, щоб потиснути простягнуту руку. Вперше в його житті якась людина була до його послуг. Людина, яка подумала, що його звати Рувімом, — та все ж. А коли вони закінчили снідати і заходилися сперечатися, кому платити, тепло розлилося Міроновим шлунком. Уже на десятій секунді він здолав товстуна і встромив зім’яту купюру в руку офіціантки.

Відтоді це стало практично стандартною процедурою. Мірон знаходив столик, робив замовлення і шукав очима нову людину, що приходила до кав’ярні. А якщо ця людина вичікувальним поглядом шукала собі місце, Мірон швидко махав рукою, запрошуючи його чи її приєднатися до нього.

— Я не хочу, щоб це закінчилося судом, — сказав йому голомозий типок із густими бровами.

— Я також, — погодився Мірон. — Завжди краще залагодити справи мирним шляхом.

— Просто запам’ятай: я не працюю в нічну зміну, — оголосила пергідрольна білявка з накачаними ботоксом губами.

— То чого ти очікуєш? Що всі інші, крім тебе, працюватимуть у нічну зміну? — пробурмотів Мірон у відповідь.

— Ґабі попросив переказати тобі своє вибачення, — сказав чоловік із гнилими зубами і кульчиком у вусі.

— Якщо він справді вибачається, то чому сам не прийшов і не вибачився. Без посередників! — заперечив Мірон.

— У мейлі ти здавався вищим, — скаржилася руда худорлявка.

— А ти у мейлі здавалася менш перебірливою, — відрізав Мірон.

І все, урешті-решт, якось розв’язувалось. Вони з Голомозим залагодили все без суду. Ботоксні Губи погодились попросити свою сестру посидіти з дитиною, щоб вона могла відпрацювати одну нічну зміну на тиждень. Гнилозубий пообіцяв, що Ґабі перетелефонує, а руда і Мірон погодилися з ним, що вони зовсім не створені одне для одного. Іноді вони оплачували рахунки, іноді — він. З рудою вони ділили рахунок навпіл. І все це було настільки захопливим, що в ранки, коли ніхто не сідав навпроти нього за стіл, Мірон почувався покинутим. На щастя, таке траплялося не надто часто.

Минуло майже два місяці від часу побачення зі спітнілим товстуном, коли прийшов повісплений. Попри пооране обличчя і факт, що на вигляд йому щонайменше на десять років більше, ніж Мірону, його розпирало від харизми.

— Я був переконаний, що ти не з’явишся, — так він розпочав розмову, сідаючи.

— Але ми домовилися зустрітись, — відреагував Мірон.

— Авжеж, — промовив повспілений із сумною посмішкою. — Але після того, як я накричав на тебе по телефону, я боявся, що ти злякаєшся.

— Тож я тут, — сказав Мірон майже зухвало.

— Вибач, що я накричав на тебе по телефону, — вибачився чоловік. — Я просто не стримався, справді. Але я не відмовляюсь від жодного свого слова. Ясно? Я прошу тебе: перестань витріщатися на неї.

— Але я кохаю її, — промовив Мірон здавленим голосом.

— Іноді можна полюбити щось, але з цим треба підв’язати, — сказав повісплений чоловік. — Послухай трохи старшого за себе. Іноді варто підв’язувати.

— Вибач, — сказав Мірон, — але я не можу.

— Ні, можеш, — відстрілювався чоловік. — Можеш і будеш. Іншого шляху немає. Можливо, ми обоє її кохаємо, але так сталося, що я — її чоловік і я не дозволю тобі зруйнувати мою родину. Зрозумів?

Мірон похитав головою.

— Ти навіть поняття не маєш, яке в мене було життя цей останній рік, — сказав він чоловіку. — Пекло. Навіть не пекло, а просто одна величезна й черства дірка від бублика. А коли ти живеш із діркою від бублика, і раптом щось з’являється, і ти не можеш наказати йому зникнути. Розумієш мене? Знаю, ти розумієш мене.

Чоловік прикусив нижню губу.

— Якщо ти побачишся з нею ще раз, — сказав він, — я тебе вб’ю. Я серйозно — і ти це знаєш.

— То вбий мене, — знизав плечима Мірон. — Це мене не лякає. Ми всі колись