Читати книгу - "Закляття відьмака"

Боярин Сергій і зростом був менший, і вагою, і кістьми дрібніший за Окишу. А проте за якусь мить він скрутив Окишу, заламав руки, придавив йому ноги і хитрим вузлом насилив на руки й ноги волосяну линву. І за шию обкрутив один раз. Почав підтягувати вільний кінець. Відчув Окиша: ще мить — і його не стане. Зарепетував, заплакав Окиша, запросився. Довго скиглив патлатий здоровань, слізно обіцяв бути гречним. Після тієї веремії лічець більше однієї чаші не випивав. Та й цього йому вистачало, щоб бути в доброму гуморі, виводити канти.

А боярин починав свій день з ревної молитви. Після молитви випивав здоровенний глек козиного молока, що йому приносив старий пастух із сусіднього хутора. І з’їдав цілу паляницю із шматом сала, яку йому приносили з хутора. Тільки приносила дівчинка-отроковиця. Ні жінок, ні бабів боярин Сергій не жалував, бурмотів собі під носа: «Всі вони відьми й спокусниці». А тоді вже починав вправлятись у стрільбі та рубанні пучків лози та очерету.

Обід готував Окиша. Мав до того хист, бо здобув добру школу в монастирі, ще як малим хлопчиком віддали його батьки. Бо батьки Окишині були бідні, можна сказати б, що й старці. Тільки-от дітей у них все прибувало й прибувало. Отож Окиша готував обід. За обідом Окиша випивав великого келиха іскристого меду. А після того обіду вони співали на два голоси канти або ж старовинні вояцькі пісні.

Та одного разу ще до обіду було далеко, як загуркали до брами і в два голоси проказали:

— Хай господар нас милостиво вибачить! А чи є в боярина Сергія лікар Окиша?

Боярин Сергій, що саме крушив шаблею снопики очерету, здригнувся від несподіваного стуку. Перехрестився, а потім тричі плюнув через ліве плече. І тільки тоді обережненько підступив до брами. Спочатку Сергій зазирнув у потаємно зроблену ним дірочку у стовпі і, відхиливши стулки брами, ще раз уважно оглянув з голови до ніг зграбну молодицю та старезного діда з білою-білісінькою короткою бородою. Сергій не став їм нічого говорити, повернувся спиною і голосно крикнув:

— Егей! Костоправе! По твою безсмертну душу прийшли! — Зайшов за старезний білений зруб і заходився далі рубати й колоти шаблею очеретяні снопи.

В темній киреї, замотуючи чорного пояса, вийшов на ганок лікар Окиша.

— Господине лікарю! — сказав старий. — Ми оце з мамкою нашої панночки прийшли до тебе, добродію, щоб ти прийшов на хутір і допоміг панночці. Погано з нею.

— А що з нею? — Обличчя лікаря набрало уважного й чуйного виразу.

— Шановний господине! Вона впала, забилася. Плече повередила. І обличчя побила трохи…

— То звідки ж вона впала? Якщо ти її мамка, то розкажи мені, як воно все сталося.

— Що розповідати, мій господине… Ти йди та подивись… І візьми те, що береш із собою, коли йдеш до людей побитих… тобто тих, які сильно забились, як упали.

— Піди, господине, подивись, бо ми люди не вчені… — промовив дід. — І тобі все відкриється…

— Ну добре, — похмуро кинув Окиша. — Зачекайте мене.

Він швидко затулив стулки брами та поспішив за будинок до боярина Сергія. Чорноокий Сергій байдуже подивився на нього. Не зворушилась жодна риска його блідого, наче мертвого, обличчя.

І він промовив:

— Ну то що? Іди собі!..

— А ти знаєш, мій господине, до кого мене кличуть?

— До кого б не кликали — іди!

— Мій боярине, мене кличуть на хутір до його доньки.

— Ну то йди мерщій… — мляво проказав боярин Сергій і заходився дорубувати вербові лозини.

Не хотілось Окиші йти на хутір до панночки. Їй-богу, йому тут було пречудово. Кожен день можна келих перехилити. І черево не порожнє. Щось йому здалось дивним у цьому запрошенні. Може, з дві версти треба було тьопати до хутора, на якому тепер жили донька Лицаря, її мамка і старезний дідуган-пасічник. Бо на тому хуторі і колоди з бджолами зимували. Як і хутір боярина Сергія, цей хутір зрубано на дуже зручному місці. І не можна до нього підійти непомітно ані від лугу, ані від болітця, ані від ручая.

Завели лікаря Окишу до світлиці. І побачив він, що лежить на широченнім ліжку тендітна, синьоока панночка. Ну така тендітна, така маленька, просто дитина. Личко в неї біле як крейда, темні кола під очима. На лівій вилиці розплився темно-фіалковою квіткою добрий синець, через чоло навкісно червоніла смуга здертої шкіри. Лежала вона якось незручно, виставивши лівицю подалі від тулуба. Коли Окиша вступив до світлиці, то помітив, що на побілених стінах в кількох місцях були бризки чи вином, чи кров’ю. Але згори зашмаровані крейдою, свіжою, яка ще добре й не висохла. Окиша привітався з панночкою. Вона щось прошепотіла смажними вустами й заплакала. Тоді Окиша заходився оглядати і обмацувати її руки й ноги. При кожнім дотику панночка скрикувала і стогнала. Лікар відхилив барвисте покривало, підняв поділ її довгої сорочки. Литки, й коліна, й стегна в синцях та смугах, ніби її шмагали канчуком. Тоді він швидко обтяг тонке полотно вниз, до самісіньких кісточок. Рвучко повернувся до жінки, що стояла поруч, закусивши губи. Порухом голови Окиша викликав її в сіни:

— Що трапилось?

Опустивши очі додолу, мамка крізь зуби відповіла: