Читати книгу - "Навіщо читати"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Плутарх. Життя Цезаря
Над світом дме вітер 1930-х років. Він не дуже гарно пахне. Чи ж чемпіони «цінностей» здатні розрізнити в книжці функцію мастурбаційну й літературну? Тож не довіряймо подібностям, які часто присутні в нашому бажанні їх побачити, та асиміляціям теперішнього з минулим, за якими справжня небезпека, що ніколи не буває повністю подібною, просувається, не отримуючи корисних ударів. Я не знаю, які вони, але в нашому світі, який пристрасно прагне забороняти та сплутує ретроградність і свинство, я, як абат Бланес із «Пармської обителі», відчуваю наближення дивних гроз.
Суспільне лицемірство в царині сексуальності таке, що досі зустрічаються люди, які, маючи на меті збудження, купують книги, що зовсім для цього не призначені.
«Сексуальне життя Катрін М.», в якому зі свого досвіду обмінів статевими партнерами Катрін Мілле[36] намагалася робити літературу, продавалося сотнями тисяч примірників лише тому, що книжку, надруковану шанованим видавництвом, могли купувати маніяки, яким не доведеться, оглядаючись, прослизати в секс-шопи. Але в плані ерекції їх чекало розчарування.
Проблема окремих авторів романів, в яких вони починають говорити про секс, полягає в тому, що під час написання книжки верх бере їх зацикленість на цьому.
Хтось, скажімо, любить зовсім юних дівчаток, нехай, але це заполонює його настільки, що він не може погамувати свою пристрасть, тоді як одна із засад літературного твору, яка полягає в наданні емоціям форми, а не в підпорядкуванні одній із них, виявляється забутою на користь прихованій функції збудження. Читачу це відомо, і він зневажає книжку, яка виконує (для нього, можливо, також) утилітарну функцію.
Один мій друг письменник ніяк не може збагнути, чому йому не вдається написати книжку, яку можна було б віднести до літератури і яка включала б моменти порнографії. Тому що порнографія, цілком певно, являє собою різновид інтенційного письма, тоді як література — це різновид письма без наміру. З цієї самої причини ні їхнє злиття, ні література з порнографією неможливі.
Симптомом неможливості такого поєднання є розмаїтість словника. Яка така таємниця ховається в тому, що секс, єдиний з-поміж усіх видів діяльності людини, як і її статеві органи, ця єдина частина людського тіла, мають найбагатшу лексику. Так, є лише одне слово «шия» чи «вухо», тоді як у наших головах включаються різні регістри, коли мова заходить про стать. Залежно від того, що ми чуємо — «матка», «піпуська» чи «матриця», ми опиняємося в царині медицини, розпусного чи непристойного. Мені зауважать, що просто так говорити про це не можна. І я себе запитую, чи не зумовлено це соромливістю.
Хто ж був той чоловік у Національній бібліотеці Франції, якому спало на думку вмістити відділ еротичних книг у рубрику «Пекло»? Хтось іронічний чи переконаний? Горбань із запалими щоками, який щовечора приходить туди соромливо мастурбувати перед знятими з полиці книгами, чи молодий веселоокий жартівник, який запропонував це на нараді, щоб посміятися з обачного хранителя? Ось тема для пригодницького роману. Лексика народів — це роман світу.
Це єдиний відомий портрет Емілі Діккінсон у дорослому віці. Їй пощастило. Впродовж півтори сотні років його без кінця друкують і передруковують. Завдяки цьому її портрет твердо вбито в голови публіки. Часткою своєї слави Рембó завдячує своєму фото молодого й непричесаного, його біло-блакитний погляд пильно вдивляється в майбутнє, якому є рація бути не таким далеким, готовий руйнувати інституції, які заволодіють його зображенням, аби краще приховати його думку.
Читати, щоб собі суперечитиОтже, Дюрас, я добровільно (що мене лякало) неодноразово брався за неї. Та до її шедеврів — «Захоплення Лоли В. Стайн» і «Хвороба смерті» — я не подолав. Надто шедевральні. Причому це свідомо бажані шедеври. І показні. Це — явний шедевр, який може вразити. Для початку самого автора. Це вже не книжки, це дзеркала. Романе, романе, скажи, що я найгеніальніша! Тож відчувши недоречність своєї присутності в цьому змаганні за мірку захоплення між автором і книжкою, читач береться за іншу книжку.
Я люблю окремі романи Дюрас, ще більше її книги, зроблені нашвидкуруч, газетні статті, спогади, інтерв’ю, різні ля-ля-ля, які її скупість зібрала докупи, а її честолюбство не вважало за доречне надати їм якоїсь форми. Тим краще, а то вона додала б занудства. Саме так, задоволений тим, що я собі суперечу (але не відчуваючи захоплення, бо навіщо захоплюватись тим, що робиш те, що слід), я зберігаю в своїй бібліотеці серед усього іншого «Матеріальне життя», «Біль» та «Літо 80», авжеж «Літо 80».
Це збірник статей, написаних для газети La Libération, яка запропонувала авторці коментувати події в світі. Вона внесла в них нотку чуттєвості, пишучи про сумного хлопчика, який був на канікулах у таборі в Трувілі. Б’юсь об заклад, що цього хлопчика вона вигадала. Він з’являється у першій статті, а далі його роль розвивається. У нього з’являється ім’я й історія. Це дуже гарна ідея. Вигадка як контрапункт, що увиразнює решту. Затребуваною вигадкою є також пасаж, де вона уявляє, які запитання інтерв’юер ставитиме страйкареві-антикомуністу із Гданська. Дуже вправний розділ, в якому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіщо читати», після закриття браузера.