Читати книгу - "Джим Ґудзик і машиніст Лукас"

– Мене звуть Лукас-машиніст.

Потому уклонився та назвався Джим:

– А я Джим Кнопка.

Крихітка Пінг Понг відповів на це ще одним уклоном і тонесенько прощебетав:

– До мене доносяться жалібні наспіви ваших шляхетних шлунків. Вважатиму за честь запропонувати вам трапезу. Будь ласка, зачекайте хвилинку!

І він понісся у бік палацу крихітними-прекрихітними крочками, зате так швидко, ніби котився на колесиках.

Коли він розчинився у темряві, що згустилася, друзі розгублено роздивилися.

– Мені хочеться скоріше дізнатися, що буде далі,– сказав Джим.

– Зачекаємо, – промовив Лукав, вибиваючи люльку.

Пінг Понга, що повертався, дещо розхитувало від дивного вантажу, який він ніс просто на голівці. Ним виявився маленький полірований столик не більший за тацю.

Малюк поставив його на землю біля локомотиву. Потім розклав навколо кілька подушок завбільшки із поштову марку.

– Сідайте, будь ласка! – сказав він, роблячи запрошуючий жест маленькою ручкою.

Друзі як могли всілися на подушки. Нехай це і було важкувато, проте не хотілося виявитися неввічливими.

Пінг Понг знову умчав та прибіг назад із чудовим крихітним ліхтариком, на якому буле намальоване добродушне обличчя, що посміхалося. паличку, на якій висів ліхтарик, він увіткнув між спицями локомотивного колеса.

Тепер столик для друзів був гарно освітлений. Тим часом вже потемнішало, але місяць ще не вийшов.

– Ну ось! – пропищав Пінг Понг, із задоволенням оглядаючи свою споруду. – А що дозволено подати на вечерю вельмишановним іноземцям?

– Та-а-ак, – дещо безпорадно протяг Лукас. – А що у вас є?

Маленький гостинний господар взявся старанно перераховувати:

– Чи не бажаєте сторічні яйця із ніжним салатом із білоччиних вушок? Чи ви віддаєте перевагу зацукрованим дощовим черв'якам у сметані? Є дуже добре пюре з деревної кори під тертим кінським копитом. Чи краще парені осині гнізда зі зміїною шкірою під оцтом та олією? А як щодо мурашиних кльоцок у смачному бульйоні з равликів? Дуже рекомендую варені некруто в меду бабчині яйця чи ніжних гусениць тутового шовкопряда з їжачими голками. Чи вам більше до вподоби хрусткі ніжки сарани із салатом із пікантних вусиків хрущів?

– Милий Пінг Понгу! – сказав Лукас, обмінявшись із Джимом ошелешеним поглядом. – Я й сумніву не маю, що все це – дивовижно смачне. Але ж ми зовсім недавно в Мигдалії і спершу маємо дещо призвичаїтися до місцевих наїдків. Чи немає в вас чогось зовсім-зовсім простого?

– Ну звісно є! – палко відгукнувся Пінг Понг. – Наприклад, паніровані кінські яблука зі слоновими вершками

– Та ні,– сказав Джим. – Ми маємо на увазі зовсім інше. Є у вас щось доладне?

– Щось доладне? – розгубився Пінг Понг. Але тут личко його просвітлішало. – А-а! Розумію! – вигукнув він. – Щось на зразок мишиних хвостів із пудингом з жаб'ячої ікри! Це саме доладне з усього, що мені відомо.

Джима пересмикнуло.

– Ні,– знову заперечив він. – Я не про те. Я мав на увазі, наприклад, звичайний бутерброд.

– Звичайний що? – перепитав Пінг Понг.

– Бутерброд, – повторив Джим.

– Я не знаю, що це таке, – сконфузився Пінг Понг.

– Чи смажена картопля із яєчнею, – запропонував Лукас.

– Ні,– сказав Пінг Понг, – про таке я жодного разу не чув.

– Чи шматочок швейцарського сиру, – вів далі Лукас, у якого при цьому аж слина закапала.

Тепер пересмикнуло Пінг Понга, і він із жахом витріщився на друзів.

– Прошу вибачити, вельмишановні іноземці,– пропищав він, – але ж сир – це ж молоко, що запліснявіло! Невже ви дійсно таке їсте?

– Так! – хором відповіли Джим із Лукасом. – Звісно їмо.

Вони ще трохи поміркували про всіляку їжу. Раптом Лукас клацнув пальцями й сказав:

– Люди, в мене ідея! У Мигдалії напевне є рис.

– Рис? – перепитав Пінг Понг. – Простий рис?

– Так, так, – відповів Лукас.

– Ура! Тепер я знаю, що робити! – зраділо вигукнув Пінг Понг. – Я подам вам рис по-королівськи. Зараз! Хвилинку! Несу! – Він вже збирався бігти, але Лукас затримав його за рукавчик.

– Тільки, будь ласка, Пінг Понгу, – сказав він, – якщо можна, жодних жуків чи смажених шнурків від чобіт.

Пінг Понг пообіцяв, що жуків зі шнурками не буде, і зник у темряві. Прийшовши назад, він приніс кілька мисочок ненабагато більших нігтика та поставив їх на столик.

Другі обмінялися поглядами, які означали, що навряд чи цього вистачить для вох машиністів, що достатньо зголодніли. Але вголос вони, звісно, нічого не сказали, бо були в гостях.

Проте Пінг Понг тут-таки знову зник, приніс нові мисочки й помчав за черговою партією. Нарешті столик був повністю заставлений мисочками, з яких доносилися приємні пахощі.

Для кожного гостя малися також палички, сході на тоненькі олівці.

– Хотів би я знати, – зашепотів Джим Лукасові,– навіщо тут ці палички?

Пінг Понг, почувши запитання, пояснив:

– Ці палички, вельмишановні носії кнопок, є столовими приборами. Ними їдять.

– А-а, он воно як, – стурбовано промимрив Джим.

А Лукас сказав:

– От і добре. Спробуймо й ми. Смачного!

Тут друзі почали пробувати. Але кожного разу зернятко, старанно підчеплене на паличку, не встигши потрапити до рота, тут-таки падало назад до мисочки. Це було жахливо неприємно, адже голод ставав усе сильніше, а їжа пахла дуже-дуже принадно.

Пінг Понг був, ясна річ, надзвичайно