Читати книгу - "Соня"

діда в останній момент, не знали, як правильно, тому вчепили як попало. Дідові друзі, ветерани, перешіптувалися осудливо. Дід був маленький, менший за Соню з мамою, коли і як він став таким маленьким, думала Соня, згадуючи його кремезним, рухливим, голосним живим дідом. Мертвого діда було страшно шкода, хотілося його підняти, обійняти, пожаліти. Коли на кладовищі дали салют, для якого з військової частини привезли накурених солдатиків на вантажівці, що від неї могло би вчадіти ціле місто, і діда стали накривати кришкою, Соні здалося, що він вмощується з полегшенням – усе в нього вийшло, хай зі священиком і неправильно причепленими медалями, але це деталі, а за ними дід ніколи особливо не заморочувався. Чи добре це, чи зле, думала Соня, що все так складно і ми до кінця ніколи не знатимемо, що сталося само собою, а що – бо так було би краще, і головне – чи винні ми в чомусь, і якщо так – то в чому саме? Врешті вона тоді вирішила ніколи не думати, як це все насправді відбулося й чому, щось підказувало їй, що саме так і буде правильно. Мама, правда, довго після того не могла спати, так ніби вона забула когось важливого в гаражі. Вона хотіла була пити дідове снодійне, але біла баночка за рецептом чомусь виявилася порожньою, хоча діду належалося з’їсти заледве половину пігулок за графіком, – бо він до всього малював графіки й вішав їх коло відривного календаря на кухні. Соня викинула графік, і всі інші графіки, і календар також. Ані Соня, ані мама ніколи в житті більше не пили шипшинового відвару, безсоння мамине минулося з часом саме собою, а історія про забутого в гаражі діда якось вибляклася, витріпалася в людських переповідках, як старий хідник, засвітилася дірками і зникла й більше так не боліла.

Соня звернула з траси на дорогу через ліс, у котрому мешканці міста викорчовували собі то тут, то там залисини під городи, це дике землеробство було не стільки міським хобі, скільки необхідністю – купу їжі на зиму можна було виростити отак на нічийній землі у лісі. Через ліс можна було подовжити шлях хвилин на двадцять, і в’їхати не через аеропорт, а через темні передміські приватні сектори, з боку ріки. Соня не дуже знала, куди по приїзді їй треба піти, – трохи як та душа, котра вже померла, але ще не вступила в свої повноцінні душачі права, вона якось недобре почувалася від того, що нікуди не належить. Усе попереду огортав морок – як у переносному, так і в прямому розуміння. Фари світили зовсім слабо, Соня ледве бачила кілька метрів поганого асфальту попереду себе, придорожню траву на узбіччі, плетиво кущів ожини і стовбури дерев – їй здавалося, дерева й ожина підступають все ближче і ближче, ніби дорога поволі надщерблювалася і заростала з боків. Соня в принципі любила їздити вночі, але вся непевність її ситуації загалом постала навколо неї тепер темним лісом, хиталася обабіч, тягла до неї чіпке гілля, і тоскно шкряблася в борти авто – і задоволення отримати від цього ніяк не виходило. Скоро мав бути переїзд через ріку, і за лісом попереду вже висіло світле зарево міста. Соня скинула швидкість, а потім зовсім зупинилася, розгублена – моста не було. Взагалі не було. Дорога уривалася, стирчали якісь залишки іржавої арматури, як сліпі щупальця, а за ними світло фар лягало на воду. Ріка була неглибока, але стрімка, навіть дорослою Соню збивало тут з ніг – вода з гір пливла холодна, нестримна і якась недобра. Там, де на дні траплявся пісок чи глина, вода давно вилизала їх аж до каміння й віднесла кудись на південний схід, тому всюди по течії в ріці були вимулини – невідомої глибини підводні ями, в які коловороти й вири затягали худобу й чиїхось необачних знайомих і далеких родичів: на їхньому прикладі потім усіх повчали, як не слід лізти у воду, не знаючи броду, й взагалі лізти куди не слід. Соня ввімкнула важку задню передачу, й у світлі фари заднього ходу в дзеркалі з’явився хлопчик. Хлопчик, котрого не мало бути в лісі коло ріки серед ночі, – переїзд мав бути, а хлопчика ні. Але все виходило якось навпаки. Від несподіванки – назвемо це так, – Соня кинула педалі, не знявшись з передачі, «жигуль» сіпнувся, підскочив, видихнув, крекнув і заглух. Звук був такий, ніби хтось впустив одразу кілька старих мідних, емальованих і алюмінієвих тазиків і таць. Хлопчик підійшов і постукав пальцем у вікно авта. «Якщо не дивитися на нього, – думала Соня, – він зникне». Страх стис їй легені, як одноразову серветку в важкому кулаці стискає далекобійник. Вона дивилася поперед себе, а хлопчик стукав і стукав. «Немає ніякого хлопчика, – переконувала себе Соня, – чи був там хлопчик?» Розбиваючи важке заціпеніння, вона вдихнула, піднесла руку, вимкнула фари й опинилася в цілковито непроглядній темряві, ніби в самому шлунку цього темного незрозумілого випадку на переїзді. Соня хотіла порахувати до десяти, але порахувала до трьох, увімкнула фари знову і наважилася подивитися – хлопчик від такого перезавантаження мав зникнути, але він був там, приплюснувся носом і губами до скла і дивився на Соню темними очима нічного лісу, намагаючись зрозуміти її неясний маневр. Потім він відліпився обличчям від скла й зробив те, чого Соня точно боялася би найбільше, якби могла подумати про це завчасно, – взявся за ручку і відчинив двері машини. Соня затерпла.

– Міст весною знесло, минулого року, – сказав хлопчик. Виглядав він як звичайний худий хлопчик років шести, який живе в лісі і ходить ночами за випадковими автами, харчуючись світлом фар і випарами дешевого палива або душами подорожніх. – Так і не зробили, бляді.

– А, – сказала Соня.

– Що «а»? – сказав хлопчик. – Не проїдеш. Тут ями є. Давай за мною.

– Куди? – спитала Соня.

– Пизди, – дзвінко сказав хлопчик і засміявся, видно було, що слово це дуже йому подобається. Від того, як він сміявся, Соні чомусь полегшало, тим більше в нього не було майже всіх передніх зубів.

– Ти хто такий? – Соня говорила вже зовсім спокійно.