Читати книгу - "Вітер часу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ми ж не в Кореї. Я тут народилась. А прізвище корейське – Сон.
– Анжела Сон теж не дуже по – корейські, таким може бути і російське прізвище.
– Я вважаю, що це неважливо. Скажи, будь ласка, ти працюєш разом з Женею?
– Не зовсім. Я працюю разом з Мішею, у пустелі Кизилкум. А с Женею ми в одному геологічному Об’єднанні.
– А де ти мешкаєш?
– Там же, в пустелі, в селищі експедиції в передгір’ї Каратау.
– Це далеко. А тут, в Ташкенті?
– На квартирі разом з Мішею, в Старому місті, – Володя, вперше побачивши на її обличчі сліди засмучення, затурбувався. – А що?
– Так, нічого. Я живу на Куйлюці.
Володя знав, що це корейський квартал, скоріше селище на окраїні Ташкенту, але ніколи там не був.
– Я прийду до тебе в гості, – наважився він.
– Не треба, там тебе наші хлопці поб’ють. У мене є наречений, багатий, собачок продає.
– Породистих?
– Ні, – вперше посміхнулась Анжела. – Звичайних. Він відгодовує цуциків і продає їх на базарі на м'ясо. Корейці їдять собачок.
– А ти?
– Я не їм. І взагалі не люблю нареченого, це мама хоче, щоб я з ним одружилась, бо він багатий.
– Скільки ж йому років? – поцікавився Володя.
– Не знаю точно, сорок чи п’ятдесят. Він старий.
– Так не виходь за нього.
– Ти так вважаєш? – замислено спитала вона. – Я не хочу, але в червні вже отримаю диплом, стану вчителькою. Тоді і маю вийти за нього, так мама вирішила.
Володя присунув до Анжели бокал з коктейлем і відпив з свого. Анжела теж потягнула через соломинку, тобто пластикову трубочку. Випила відразу половину. «Хвилюється», – подумав Володя.
– Може поїдеш до нас в експедицію? – спитав він несподівано для себе.
– Далеко, та і мені там робити нічого. Але що-небудь придумаю.
Коктейль – хол поступово наповнявся молоддю. Був відмінний день наприкінці березня. В Москві, де раніше вчився Володя, такі дні бувають тільки в травні. Крізь скляні стіни коктейль – холу світило яскраве сонце, кущі навкруги вже покрилися крупними бруньками, з яких виглядали кінчики зеленого листя. Володя підійшов до стійки бару і узяв ще два коктейлі. Коли він повернувся, два раніше вільних місця зайняли якісь парубки.
– Ходімо за стійку, – запропонував Володя.
Посиділи ще трохи на високих стільцях за стійкою. Випивши другий коктейль, Анжела спитала:
– Може погуляємо трохи?
Вони пішли вулицею Куйбишева, перейшли по мосту річку Салаїр і підійшли до центрального залізничного вокзалу. Тут сіли на лавку під деревами і Володя з жалем сказав:
– Якось швидко час минув, ми навіть не порозмовляли.
Анжела промовчала, допитливо подивилась йому в очі, вона ніби щось вирішувала. Володя милувався її матовою шкірою. Доторкнувся руки, вона її не прибрала, а накрила його руку своєю доволі широкою і м’якою долонею. Володя уявив, якою м’якою і шовковистою має бути уся Анжела.
– Хотілось би з тобою ще побачитись, – тихо сказав він.
– Я можу тільки у неділю, як зараз. В робочі дні я в університеті, останні місяці до випуску, піти не можу.
– Добре, давай наступної неділі зустрінемося там же. Я що-небудь придумаю, сподіваюсь ти більше зможеш побути.
– Я і сьогодні можу ще трохи.
Було видно, що їй не хочеться додому. Але часу було мало: в кіно вже не встигнуть, йти з нею до своєї квартири було незручно, вони з Мішею дівчат туди не водили. Не те, щоб і їм не дозволяли хазяї, надто вже спартанською була у них обстановка.
– У тебе є брати або сестри? – Володі було цікаво більше знати про Анжелу…
– Маю брата і двох сестер. Тато зараз у Казахстані, працює на цілині трактористом, у травні повернеться, коли посіють. А мама працює вдома. Ми зараз ще одну хату будуємо, я мушу допомагати. А у тебе хто є?
– Мої батьки живуть на Україні, у Харківській області. Чула про таке місто – Ізюм?
– Ізюм? – посміхнулась Анжела. – Не чула. Ти не шуткуєш?
– Ні, стоїть на річці Донець. У нас крейдяні гори, ліси, недалеко водосховище на річці Оскол, я там рибалив у дитинстві.
– Я рибу полюбляю, – зізналась Анжела. – Брат ловить товстолобиків у Сирдар’ї.
Підійшов автобус на Куйлюк.
– Не хочеться з тобою розставатись, – Володя намагався угадати, що вона думає.
– Мені теж, – просто відповіла Анжела, тримаючи його руку.
Тоді не заведено було цілуватись на вулицях, вони й не поцілувались.
Володя посидів ще трохи, згадуючи зустріч, потім пішов назад до «скельця», йти було хвилин п'ятнадцять. Там вже накопичилось багато людей, місць не було, деякі просто стояли біля стійки, в тому числі Міша і Женя.
– Ти де був? – поцікавився Міша.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер часу», після закриття браузера.