Читати книгу - "Вогнесміх"

не осягали еволюційного результату. Чому? Передусім вони провели в свідомості рокований кордон своєї гріховності, мізерності, ущербності, слабосилості… По-друге, вони прохали рішення, рятунку, звільнення, осяяння у певної істоти, яка перебуває поза ними, у істоти, котра ніколи не проявляла ні своєї любові, ні, зрештою, ненависті! Принц, володар всесвіту, прохав милостині у привида. Так ось — самообмеження, відмова від примітивної енергетики та функціонування — це лише один з важелів, той первісний імпульс, що дає змогу вибратися на високу скелю для вирішального стрибка…

— Так що ж це — основне? — скрикнув Гриць, сподіваючись почути щось таємниче і надзвичайне.

— Радість — просто сказав химерний супутник, хитро всміхаючись.

— Не розумію, — спантеличено відгукнувся Гриць.

— Все справжнє й велике — просте, як дихання. Коли я на Карпатах проводив третій тиждень голодування… правда, це вже для мене було не те поняття… але ви розумієте! Так ось… В якусь мить мене осяяла радість! Безпричинна, дивна, світозарна, потрясаюча, всепроникаюча… Її не можна віднести до визначення насолоди, задоволення, щасливого настрою. Це щось звільняюче, окриляюче, таке, що дає нам певність у нашій вічності, у нашій всеєдності з природою. Я тоді сміявся, мов дитя… Ви бачили, як у сні безхмарно всміхаються немовлята? Є навіть народне прислів’я: «Немовля сміється — з янголами грається». Сміх-радість — то ключ до замків усього вселенського життя. І тут я збагнув…

— Що?

— Мені відкрилося, що в наших глибинах, у безодні нашого єства живе Радісна Істота. Вона зіткана з тієї першооснови, про яку я говорив, — з світлоносних ниток першосубстанції…

— Радісна Істота? Хвилююче слово. Що ж це таке?

— Динамічна сутність індивідуальності, блискавиця світлоносного, вільного буття, дитя океану всеможливості. В нашій мові слова й поняття для визначення характеристик такого стану відсутні… Згадайте, який ураган романтики й мрії кипів над нашою країною, над Кубою, над іншими країнами, коли творча, революційна ріка радості, закована деспотами в бетон ненависті й рабства, проривала мури?! Згадайте бурю радості, коли Юрій Гагарін проклав шлях у зоряний світ! То наша Радісна Істота торжествувала, знаючи, що наближається мить її народження. Та основне — збагнути субстанційність радості. Не просто стан, а вічне зерно радості, яке треба виростити. Те ж саме, що й з зерном рослини. Ти можеш його посіяти, а можеш з’їсти. Насолода від поїдання є, але зерно вже навіки пропало. А якщо зерно посієш, то отримаєш врожай! Те ж саме з зерном радості: якщо відчув, що маєш його, — сій далі, примножуй, плекай, передавай іншим, бо радість — гість химерний, він літає де хоче, як кіплінгівський кіт, котрий ходив, де знав сам…

— Сміх-радість, — задумано повторив Гриць, ніби пробував слово на смак. — Це щось цікаве. В ньому щось є. Справді, наш народ все творив з піснею, сміхом, з радістю. Творити з плачем, із сльозами можна лише під страхом. Але все, що створене в рабстві, у муках, — мізерне, недовговічне. Але ж… визнати субстанційність радості, сміху, натхнення… як це з наукової точки зору?

— А хіба ви замислюєтеся над науковим обгрунтуванням кохання чи сміху? Радість — енергія, глибинна енергія світотворення, життєтворення. Хіба не в радості зачинається життя і все прекрасне на Землі?

— Гм… Отже, радість дала вам ключ до контакту з живою природою? Я так зрозумів вас?

— Правильно зрозуміли… Але, пробачте… я покидаю вас… мене кличуть…

— Як? — жахнувся Гриць. — Хто кличе? Куди ви йдете?

— Мене чекає подруга, — ніжно всміхнувся юнак. — Вона теж мріє про новий світ, світ радості-сміху, співдружності людей, квітів, усього сущого. Я ще міг би чимало розповісти вам — про далеке минуле, про Запорожжя, де я мав прекрасних друзів, де я жив, як сучасник… про прийдешнє, де наші онуки стають космічними творцями…

— Так розкажіть же…

— Досить того, що ви знаєте. Все інше — залежить від вас… Щасливо закінчити мандрівку на гірській стежині…

Постать юнака почала танути. Гриць уже бачив кущі глоду крізь його прозоре тіло. Він простягнув руки, відчайдушно закликаючи:

— Друже, товаришу, брате! Заждіть! Я хочу знати все… все про Радісну Істоту, про шлях до неї… Хто ж мені допоможе?

— Шлях непростий, — долинув глухий голос з імлистого кола, що потроху тануло. — Шукайте, думайте. Якщо шляхи наші спільні — ми зустрінемося. Неодмінно… Ви будете знати те, що осягнете! Те, без чого не зможете жити. Не забувайте про радість! Нам треба вистояти… і засіяти зернами життя й творчої радості всесвіт. Якщо не ми… то хто ж? Хіба не бачите, які сіячі прориваються в космос, які чорні зерна вони готують для посіву в далеких сферах?..

З гір дихнув холодний вітер. Потемніло. Чи то сльози в Грицевих очах? А де ж юнак? Куди подівся?

Безмовність. Чорні хмари у небі. Звідки вони взялися?

— Друже мій! Брате! Не мовчи… Ти десь заховався? Я ще хочу послухати тебе…

Тиша. Гриць знесилено сів на траву. Рюкзак важко впав йому до ніг. Здавалося, що він втратив щось найдорожче, найцінніше. Чогось не дослухав, не втямив. Вишукував у душі скептичні заперечення, ворушив сумніви, а не міг всотувати його слова просто так, як джерельну воду. Що це з ним було? Хто цей фантомний юнак? Галюцинація, сон наяву? Чи лише утвір фантазуючої підсвідомості? Проте звідки б у його уяві виникла ідея Радісної Істоті, радості-сміху? Він хіба думав про таке?..

Перед очима пливли райдужні кола. Нервова дрож потрясала все тіло. Гриць помацав чоло. Голова горіла.

Довкола громадилася гірська пустеля. Ні душі…

…Повернувшись додому, Гриць не міг отямитися днів три. Лежав на ліжку, згадував розмову з легендарним супутником. Хотів піти до брата Бориса, який працював у Інституті кібернетики, але стримався: неодмінно пошлють його до психіатра. Треба самому розібратися у всьому.

Попливли звичайні робочі дні. Гриць у вільний час внадився до бібліотеки, почав вивчати проблему оптимізму, радості, сміху, гумору.