Читати книгу - "Промінь"

— Цивілізацію рухають війни!

Чисельність населення на великому екрані — і на моніторах їхніх телефонів — змінилася: «501».

— Сюрприз, — пробурмотів Славік, втупившись у телефон. — Хтось умер? Ага, якийсь чувак. І що з ним ста- лося?

Рівень щастя — 73 %. 48 %. 33 %.

— Це що таке? — знов заговорив Славік. — Типу, вони засмутилися?

«Населення: 499».

Рівень щастя — 35 %. 28 %.

Славік закліпав очима:

— Пацани, та вони мруть!

— Серійний убивця? — Еллі швидко прогортала щось на екрані. — Ні, причини смерті природні… «Зупинка серця»… Невідомо чому, без пояснень. Усі з першого покоління. Пердимонокль.

— Не лайся при дитині, — сказав Славік.

Денис водив пальцем по екрану, читаючи бортовий журнал. Простий, чіткий опис події, незнайоме ім’я, діагноз, обставини смерті. Ось людина була здорова — а ось упала і вмерла. І ще одна. І ще. Перше в історії корабля використання капсули-крематорію… Потім друге, третє. Можна уявити, що вони там почувають.

— Бляха, — він поклав телефон на стіл і подихав на задубілі долоні.

Кілька хвилин було тихо.

— Усі з першого покоління, — промовила Еллі. — Це добре… Тобто, не дуже добре, але це не критично. Перше покоління нехай вимре хоч повністю, вони вже відпрацьовані.

Денис тільки подивився на неї, нічого не сказав. Еллі вищирилася:

— Звикай, малий, цей світ цинічний. Чи ти в «Doom» жалієш убитих монстрів?

— Це люди!

— Ой, та ну.

Він більше з нею не розмовляв. Знайшов у пам’яті смартфона технічну документацію «Променя», адаптовану для розуміння нефахівцем, проте все одно дуже детальну. Корабель був цілком автономний, підтримкою життя екіпажу опікувався штучний інтелект. На борту жодних тварин — ні домашніх, ні промислових. Синтезований білок. Оранжерея. Величезні приміщення зі штучним кліматом… Багато живуть. Звідки стільки енергії?! Ах, кварковий синтез… Що, справді?!

Денис одірвався від екрана:

— Папір у когось є? І олівець?

— На фіга? — не зрозумів Славік.

Денис звик робити підрахунки на папері, добре загостреним олівцем. Єдиний у класі — що в Енську, що в Сан-Дієґо. Якщо це офіс, то має бути й папір. Він роззирнувся, устав, почав смикати шухляди скляної тумби; ось він. Формат А-4. Це значить, що вони точно не в Америці, не в Канаді й не в Мексиці, там інший формат паперу для офісу. Ось олівці… ціла коробка. Неначе Дениса тут чекали.

Він сів на своє місце, поклав перед собою телефон і почав виписувати дані з екрана на папір. У стовпчик. Пальці тремтіли, ковзали по гладеньких боках олівця, але всередині, у глибині Дениса, стало значно спокійніше й навіть тепліше. Робота лікує.

Перевіривши цифри, він кілька секунд тупо дивився на результат. Славік, Марго й Еллі говорили одночасно, він не чув — звик відключатися в найгаласливішому класі, у шкільному коридорі, в їдальні…

— Народ, — це слово дратувало його, але він не знав, як інакше звернутися до співрозмовників. — Я не впевнений…

Вони замовкли — у його голосі було щось, що миттю оволоділо їхньою увагою. Денис прокашлявся:

— Таке враження… Система має вбудований обмежувач. Цей… корабель не розрахований на більше число пасажирів, ніж п’ятсот одночасно. Чисто по ресурсах. Ось…

Він підсунув до центру стола розписаний цифрами аркуш. Еллі взяла його з недовірою.

– Їх було двісті, потім народилося ще триста двоє, — сказав Денис. — П’ятсот дві людини — максимально можливе число пасажирів. Щоб народжувалися нові, старі повинні вмерти. Так задумано; ті, хто планував цей політ, знали, що перше покоління не доживе до Прибуття…

Еллі придивилася до його закарлючок. Перевела на Дениса глузливий і водночас уважний погляд.

— Вундеркінд, — сказала з дивною інтонацією. — Хоч і невротик… «Ті, хто планував цей політ» — люди, програмісти. Ці, на кораблі, — програмки. Вони відпрацювали, їх вимикають, як лампочки.

І знову він не став з нею сперечатися.

— Це ускладнює нам завдання, — сказала Марго, не піднімаючи очей від свого телефону. — Друге покоління залишиться… без дорослих.

Еллі кивнула. Схоже, вона вибрала для себе лінію поведінки — Хай що станеться, не виявляти подиву і вдавати, ніби вона все передбачила заздалегідь:

— Ніхто не обіцяв, що буде легко. Ситуація на кораблі штучно змодельована, для чистоти експерименту зміна поколінь має відбуватися часто. Щоб не було піддавків, коли дідусь за онука складає іспит…

Чисельність екіпажу змінилася на «484», й одразу на «483». Рівень щастя опустився до 8 %.

— Ні хріна собі щастячко, — буркнув Славік. — Ясно, що наші пупси не радіють! Те, що ми тут бачимо, котани, це не щастя, — це повне охрініння, дивіться, зараз узагалі піде в нуль… Ні хріна собі початок! Чого нас ніхто не попередив?!

— Бо ніхто не обіцяв, що будуть піддавки… — знов почала Еллі, але Славік грюкнув кулаком по столу:

— Та не піддавки! Це підстава! Це, бляха, «чистота експерименту»?! Днів через три в них перемруть усі старші, прикиньте, як у малих поїде дах?! Та песець узагалі, я на таке не підписувався! Вони всі передохнуть, нікуди не долетять, а мені в тюрму?!

— Але ж це в них розтягнуте в часі, — непевно сказала Марго. — Вони все-таки не мруть, як мухи, у них минає час…

— Наша хвилина — їхні шість годин, — тихо нагадав Денис. — Дві людини на добу — це не як мухи?

«482», висвітилося на екрані.

Рівень щастя знизився до 5 %.

— Бля! Бля-бля-бля! — Славік схопився й заметався по кімнаті. — Вони скоро вішатися почнуть з радості!

— Це ще не найгірше, — Денис облизнув губи. — У них з осмисленістю… срака, товариші. Старші несуть свій сенс у могилу… а молодші несвідомі, і псують нам статистику.

Показник, що ілюструє осмисленість життя на кораблі, показував хроніку повільного падіння каменя: 78.75.71. 69.