Читати книгу - "Тепло його долонь"

— Авжеж, усе, що відбувається, має певний сенс, — зненацька промовила Ліза. — Кожен має право на інакшість. А проте, річ у тім...

— Річ у тім, що для тебе не існує жодних норм, — перебив її Іван.

— Норми є, але вони мізерні порівняно зі Всесвітом, — посміхнулася дівчина.

— Оце вже вас понесло, люди! — не витримав Руслан. — Знайшли час про філософію базікати.

— А для цього часу шукати не потрібно. Бажання поговорити про головне виникає саме по собі, і — як правило — завжди вчасно, — зауважив Остап.

— Тільки вибір і вчинки характеризують людину. Мій власний погляд і вибір — усвідомлені мною та продумані. А непевні думки — найгірше в житті, — вела далі Ліза.

— А хіба це правильний вихід — кидатися з доріканнями на всіх, хто, на твою думку, не такі, як ти? — спитав Іван.

— Гадаю, що правильний. Для мене. Я можу навести купу прикладів зі свого життя, коли моя позиція виявлялася вірною.

— Вірною тільки для тебе..., — зітхнув Остап. — Коли вважаєш усіх за сміття, на тебе чекає сумна доля. З часом і сам перетворюєшся на смітник, непотріб, який ще вчора ставив себе вище за інших. Це і є ціна хибного вчинку чи погляду.

— Ти диви! Чому ж тоді люди вас, педиків, не сприймають і женуть геть?

— Що я мушу тобі відповісти? — почав Остап. — Багато хто думає так, як ти, але відмовляється помічати власні вади. Починати потрібно з себе, тоді й різниці між людьми не будеш бачити.

Замовкли. Потяг, як і раніше, торохтів колесами, невпинно наближаючи омріяне щастя — столицю. За вікнами тихенько падали сніжинки. Зима добігала кінця, поступаючись владою зеленій кучерявій весні. Дедалі рідше падав сніг і приходили морози, частіше ж визирало ледь помітне холодне сонечко. За вікном, по якому стікали цівки води, які ще хвилину тому були білосніжним пухом — сніжинками, панувала ніч. На небі крізь похмуре нічне хмаровиння не пробивався жодний зблиск зірок, і лише крихке мереживо сніжинок намагалося виткати останню хистку ковдру зими.

В купе панувала тиша. Іван поринув у сон, сподіваючись побачити свою маленьку принцесу — донечку. Час від часу він щось бубонів про себе спросонку, та за мить, повернувшись на інший бік, знову пірнав у химерний світ сновидінь. Друга верхня полиця була порожньою: Ліза кудись вийшла. Дві нижні полиці були зайняті Остапом і Русланом. Хлопці часом кидали одне на одного байдужі погляди та знову поринали у свої думки.

— Піду покурю, — сказав Остап сам до себе.

— По дорозі, може, знайдеш нашу маленьку бунтарку, — всміхнувся Руслан.

Рипнули двері купе, і Остап зник. У проході вагону нікого не було. Всі дверцята було зачинено — пасажири поринули в дивовижний світ мрій та ілюзій. Дійшовши до тамбуру, Остап почув, що за дверцятами хтось слухає музику. Відчинивши двері, хлопець побачив Лізу, що сиділа на підлозі, пускала кільцями дим і слухала якусь невідому пісню. Юнак усміхнувся у відповідь на криву посмішку.

— І тут не дають спокою! — буркнула дівчина.

— Та я тебе не зачіпаю! Просто сон не бере, от і вирішив трохи «потруїтися». Ти ж не проти?

Дівчина промовчала. З кожною новою затяжкою коло диму міцнішало і густішало. Випускаючи нові кільця, Ліза бачила в кожному маленький шматочок своїх мрій: ось випірнув затишний будиночок на околиці міста, а в другому вона побачила давню мрію — величезного собаку химерної породи; в наступному кільці було обличчя вродливого юнака, котрий вітав її кожного ранку ніжним поцілунком та гарячим какао. Мрійниця випускала дедалі більше кружалець. Ніби хотіла зазирнути в них і відчути, яким було б оте незбагненне і втрачене життя. Немовби вгадавши її думки, Остап тихо повів розмову.

— Коли мені виповнилося шість років, я дуже хотів стати спортсменом. Хлопцем я був моторним, гасав з усіма! Батьки записали мене до спортивної секції. Та не судилося — здоров’я не дозволило розвиватись у цьому напрямку. Тож мусив віддатися навчанню, книжкам, ну і так далі. Ні, я не те щоби жалкував. Просто мрія не збулася. А вже з роками я викохав у собі нову мрію — і досягнув! Бачиш — трансформація виявилася не найгіршою.

— Навіщо ти мені про це розповідаєш?

— Просто я бачу, що ти багато за чим сумуєш і занадто шкодуєш про те, що не склалося.

— Ні, не шкодую… Ні. Просто все це дуже складно. Як можна безтурботно жити у світі, де тебе не сприймають? Щодня мусиш доводити, що ти така, як і всі.

— Можливо, просто маєш припинити боротися? — запитав Остап.

— Тоді взагалі живцем з’їдять…

Запала мовчанка. Та все ж тишу годі було почути. Мовчання двох розривав на шматки гуркіт потяга, що не вгавав од самого початку шляху. Крізь тьмяне освітлення тамбура було видно дві пари очей, що пильно вдивлялися одне в одного. Немов двоє грізних воїнів зійшлись у двобої: погляд войовничої амазонки та нескорений погляд надії.

Німували. Кожен сподівався почути думки співрозмовника. По декількох хвилинах Ліза похилила голову та повела далі.

— Я розумію, що ми всі створені, аби розумітися та допомагати одне одному…

— Тільки якщо…, — почав було Остап.

— Зачекай! — заперечила дівчина. — Якщо вже у нас така розмова, то, будь ласка, дослухай мене до кінця. Я не так часто дозволяю собі отак спустошувати себе та відкривати душу.

Хлопець кивнув, ніби даючи дозвіл продовжувати. Юнак сподівався почути справжні одкровення тієї, котра ще півгодини тому кидалася на нього з обвинуваченнями.

Запаливши цигарку та втягнувши в себе порцію сіруватого диму, Ліза на мить замовкла, збираючись із думками.

— Так от… Мусимо розуміти одне одного. Це справді