Читати книгу - "Тепло його долонь"

Олегом. Увечері ми пішли з ним у кіно — показували якусь комедію. Пригадую, як мене трусило, коли ми сиділи поруч, — усміхнувся юнак. — Рука витанцьовувала ламбаду, тож, напевне, помітивши мій стан, Олег узяв мене за руку і протримав її до кінця сеансу. Потім були кава у ресторані та нічна прогулянка містом. Скажу чесно — я не хотів одразу віддаватися почуттям. Згадка про перші стосунки не давала спокою, змушувала бути обережним. І все ж я розумів, що тягнути також не варто, особливо зважаючи на те, що симпатія була взаємною. Десь за місяць ми спробували жити разом.

— Ти до нього перебрався? — спитав Іван.

— Ні. Він на той час жив із братом. Я запропонував жити у мене. Найцікавіше те, що я більше за все боявся, що Олег виявиться не пристосованим до побуту — надто зманіженим виглядав. Проте на мене чекала приємна несподіванка — він показав, що може всьому дати лад. Навіть мене дечому навчив, — на вустах Остапа сяйнула посмішка. — Єдине, що було невеликою перепоною — секс. Тут нам було складно знайти компроміс… Але все склалося якнайкраще. Спрацювало правило постійної праці над стосунками. Але повернуся до питання організації вечірок. Саме Олежа мене підсадив на цю справу. Я почав створювати різні проекти, прописував сценарії заходів. Ми дедалі частіше вибирались у різні відрядження або й просто на відпочинок.

— Це було кохання? — почулося запитання.

— Важко сказати… Ми пасували один одному. Але дуже швидко почуття переросли у звичку, тож згодом ми перетворилися на партнерів, які жили разом, вели спільне господарство, мали спільні справи, а вночі вдавалися до сексу. Ні, було непогано, але… не досконало… Це було не те, про що я мріяв. Коли Олега не було вдома вечорами, я намагався писати вірші. Але присвячував їх комусь іншому — не знаю кому, та все ж не Олегові. Ми прожили разом три роки, і досі в мене залишилося відчуття, що на його місці мав бути хтось інший.

— Сумно, — визнав Іван. — Це нагадало мені почуття до однієї дівчини, коли я ще не був одружений. Я упадав за симпатичною полькою, яка навчалася на останньому курсі. Їй я начебто подобався. Почалися безконечні побачення, гори квітів, цукерок… Ну, ви й самі знаєте, як це буває. Гуляли вночі під місяцем у повні, вибиралися на природу. Але мене не відпускало відчуття власної зайвості в житті цієї людини. Не знаю, що з того вийшло б, та все ж я опанував себе і урвав цей зв’язок. А згодом зустрів Марічку, з якою ми вже сьомий рік разом. Тепер утрьох живемо: мої дівчатка — найбільший скарб у моєму житті!

— А хлопця не хотів? — спитав Руслан. — Все ж була б тобі поміч.

— Та все ж іще попереду! — всміхнувся Іван

— Теж вірно! Ми з малою також мріємо про дітей. Принаймні, я цього хочу... Віка захоплена кар’єрою. Пнеться у велике начальство, а про діточок поки мови не веде.

— Ну, у вас усе ще попереду! — підбадьорив Остап. — А в нас проблема із цим. Звісно, завжди можна до Європи чкурнути, але найголовніше, — щоб було з ким. Зізнаюся: безтямно люблю дітей. Пестити їх, голубити, обіймати… Не втрачаю надії, що колись і в нас це буде можливо.

Усі троє замислилися. Навіть Ліза принишкла і з погано прихованою цікавістю дивилася зверху на парубків. За вікном лишалися позаду міста та містечка, хутори й села. Поля заступали ліси — казкове мереживо струнких дерев зі сніговими каптурами. Дверцята купе відчинились, і з’явилося обличчя панянки.

— Молодь чаю або кави не бажає? — запитала вона.

— Мені кави, будь ласка, — озвався Остап.

— І чаю! — кинула з верхньої полиці дівчина.

Кожен поринув у спогади. Іван згадував сцени з минулого, коли чув кпини на свою адресу. Він намагався не зважати, але відчуття того, що він не такий, як решта, в цій майже північній країні, чатувало на нього всюди. Траплялися навіть бійки. Та все ж у рідному місті з часом до нього почали ставитися толерантніше, а згодом і поготів не відрізняли від інших.

Русланові чомусь пригадалася його молодша сестра, яка нещодавно перебралася до Києва, щоб закінчити навчання та спробувати знайти роботу. Несподівано він відчув докір сумління, адже досить рідко з нею спілкується та ніяк не допомагає. Їх розділяють лише дві станції метро, — проте сестра бачила брата вкрай рідко і з часом звикла долати перешкоди самотужки.

Та найглибше замислилася Ліза — вона пригадувала сцени зі свого минулого. Виринали спогади з інтернату, де вона провела дитинство. Постійні сварки, бійки, а інколи навіть жебракування, гартували дівча. З роками Ліза ставала дедалі менше товариською та дедалі більше вовчкуватою. Складно було затриматися де-небудь. Щойно знайшовши новий підробіток, дівчина сварилася з колективом та переїздила до нового містечка. Щопівроку потяг відвозив дівча до нового життя — так вона сама вважала, однак усе повторювалося знову.

Інколи наставали хвилини, коли з брутального звіра дівча перетворювалося на романтичну юнку, яка мріяла про справжніх, надійних друзів, про красеня-хлопця та безтурботне життя серед людей, що сприймали б її як рівну. У такі миті Ліза гірко плакала, ховаючись під ковдрою, нотувала думки до щоденника та намагалася складати вірші. Скільки розпачу в них було, скільки непідробного сподівання на краще! Проте для оточуючих Ліза залишалась нахабною дикункою, і не тому, що так їй хотілося, просто вона вже звикла до цього. Роками Ліза прагнула змінити своє ставлення до людей і певних відмінностей між ними, та все одно нічого не могла з собою вдіяти. Її спосіб самовираження полягав у розширенні мережива татуювань і протиканні тіла у найнесподіваніших місцях.

Були часи, коли Ліза вважала себе приналежною до різних субкультур. Роки спливали, одяг змінювався, а ідеологія, що ґрунтувалася на нетерпимості до інакших, лишалася. Десь глибоко в душі дівчина відчувала гіркоту сумніву у своїх переконаннях, та мусила одразу ж тамувати її, не припускаючи навіть думки про зміну поглядів. Їй було тяжко...