Читати книгу - "Зоряний лицар"

— Є спогади яскраві, котрі живуть довго й переходять з покоління в покоління. А є — скороминучі, що живуть лише кілька годин, перш ніж потраплять до мене на млин. Але зрештою жорна часу перетирають усе. Все мине, все розтане в віках, перемелеться — буде мука. Ніщо не триває вічно.

— Навіть чаклунство, — задумливо промовив Гліб і з надією звернувся до мірошника: — Ви можете позбавити мене чарів?

— Той, хто покладається на інших, ніколи нічого не досягне. Ти повинен сам домагатися того, чого хочеш. Я можу лише дати тобі вибір, адже вибір є в кожного.

— Зовсім ні, — мимоволі вихопилося в Марики.

Дівчинка подумала про табір, звичне кочове життя, кибитки, вечори біля багаття, і їй стало гірко, що нічого цього більше не буде.

— Ти гадаєш, що не маєш вибору? Помиляєшся. Підійди до жорен, і ти в цьому переконаєшся, — мірошник поманив дівчинку.

Гліб ступнув за нею, але мірошник відсторонив його:

— Перед вибором кожен залишається сам.

Товстун ляснув пальцями та зник разом із Марикою. Гліб озирався, не розуміючи, куди ж вони могли подітись. Йому було невтямки, що і мірошник, і Марика як і раніше знаходяться тут, поряд, лише перемістилися в інший час.

Для дівчинки на млині також нічого не змінилося. Усе так само розмірено крутилося мірошницьке колесо та скреготіли жорна. Але тепер вона була сам на сам з мірошником, у руці якого чорнильними краплями виблискували аметисти.

— Що ж, вибирай. Ти можеш повернутися назад до табору, як ніби нічого не сталося.

— Справді? Тоді навіщо вибирати? Я хочу до своїх! — палко випалила Марика.

— Зачекай, ти не дослухала до кінця. Якщо ти повернешся, то назавжди втратиш свій дар.

— Навіщо мені такий дар? Я хочу забути його, — без вагань заявила дівчинка й відразу прикусила язика, злякавшись, що духи, які послали їй дар, ще більше розгніваються за невдячність.

Мірошник посміхнувся та змовницьки підморгнув:

— Що ж, хай буде по-твоєму, ти повернешся в табір і забудеш про зустріч з принцом і про те, що колись була тут.

Перш ніж кинути аметисти на жорна, він пересипав їх з однієї долоні на іншу, милуючись плавною формою мистецьки обточених каменів.

— Зачекай! — скрикнула Марика.

Тільки тепер вона зрозуміла, який нелегкий вибір стоїть перед нею. Їй шалено хотілося повернутися додому, але чи не означало це зрадити Гліба?

— Що станеться з ним? — запитала вона.

— Зникне з очей, зійде з думки. Нехай тебе це не хвилює, — мірошник безтурботно махнув пухкою рукою.

— Він мені як брат. Я повинна допомогти йому і не хочу його забути.

— Ні вже, вибирай щось одне. Або ти повертаєшся, або йдеш разом з ним. Тільки май на увазі, дорога буде нелегкою.

— Тоді я і взагалі не можу його покинути. Двом легше, ніж одному, — уперто сказала маленька циганка і, не даючи собі часу передумати, відіпхнула руку мірошника від жорен. Аметисти бризнули в різні боки й розсипалися по підлозі, закотившись у щілини. Марика злякалася, що мірошник розсердиться, але товстун лише збентежено подивився на порожню долоню.

— Ось тепер ти справді зробила свій вибір, і нічого вже не змінити. Настала черга твого друга, — сказав він і як крізь землю провалився.

Наступної миті він з’явився поряд з Глібом.

— А де Марика? — занепокоєно запитав хлопчик.

— З нею все гаразд. Вона знає, чого хоче. А от що вибереш ти? Твій брат тільки наполовину людина, а наполовину — породження магії. Досить стерти пам’ять про нього, як магічне дзеркало буде знищене й чари пропадуть.

Олександрити пам’яті заманливо спалахували на долоні мірошника зеленими вогниками.

Пропозиція захопила Гліба несподівано. Він і не мріяв, що все виявиться так просто.

— Тут нічого вибирати. Я хочу цього більше за все на світі! — палко вигукнув Гліб.

— Які ви обоє нетерплячі, ніколи не можете дослухати до кінця, — похитав головою мірошник. — Стерши пам’ять про Гордія, ти знищиш у ньому все людське. Але ти маєш вибір: ти можеш врятувати його, знищивши чаклунську половину, і тоді він стане звичайною людиною.

Хлопчик замислився.

— Що я повинен для цього зробити?

— Податися по той бік дзеркала, але цей шлях небезпечний, і ти можеш сам опинитися в полоні у дзеркала.

— Ні вже, покірно дякую. Мій братик був порядною свинею. Я не ризикуватиму заради нього життям.

— Мудре рішення. До того ж, якщо ти його звільниш, невідомо чого від нього чекати, — кивнув мірошник. — Отже, ти повернешся в палац, зцілишся від чаклунства й назавжди забудеш і про нашу