Читати книгу - "Ганнуся"

— З ким це ти розмовляєш? — чомусь пошепки запитала вона. Напевно, в такій тиші, що стояла навколо, мої слова пролунали для неї, мов удар грому.

— Зі своїми старими знайомими, — відказую їй. — З грушею ось цією, з яблуньками, черешнями, сливами… Ми ж, Ганнусю, були найпершими з тих школярів, хто садив цей садок. А скільки нам довелося повоювати з козами влітку та зайцями взимку! То найперші шкідники для молодих дерев…

— Ти мені розкажеш про це? — пожвавішала Ганнуся. — А то я ще ніколи не чула про війну людей з козами та зайцями.

— Гаразд, — згодився я. — А поки що просто погуляймо…

Коли ми вже поверталися додому, Ганнуся зненацька завмерла на місці і прошепотіла:

— Ой, що то таке?

По доріжці, нам назустріч, котилося трійко сірих м’ячиків. Той, що був більший, котився попереду, а два інших, зовсім крихітних, — трішечки позаду.

— Їжачки! — зойкнула Ганнуся.

Так, це були вони. Теж вирушили на прогулянку. Мама-їжачиха, побачивши нас, невдоволено чмихнула і хутенько згорнулася в клубочок. І своїм діткам звеліла зробити те ж саме.

Один синок послухався, а інший — не зовсім: нібито й згорнувся, але з-під голочок все одно поблискують маленькі зацікавлені очиці.

— Можна, я його погладжу? — запитала Ганнуся. А сама, бачу, не те що погладити — до самого серця ладна притиснути їжачка.

— Можна, — дозволив я. — Тільки обережно, а то ще вколешся.

Провела Ганнуся долонькою по їжакових колючках. Один раз, другий…

— Так він же зовсім не колючий! Навпаки, м’якенький, мов шовк!

Не повірив я Ганнусиним словам, сам доторкнувся. Справді, голочки у їжачка були м’якенькими, шовковистими. Справжнісіньке малятко ще, а не їжачок!

А йому теж, очевидно, набридло нас побоюватися. Розпростерся він і писочком почав шморгати — руки наші вивчати. Обережна мама-їжачиха щось говорить-наказує йому своєю їжаковою мовою, та не звертає уваги маленький синок на її застереження. Йому цікавіше з нами заприятелювати.

— Який же він гарненький, який чудовий! — у захваті шепотіла Ганнуся. — Давай візьмемо його з собою!

— Ні, Ганнусю, цього робити не можна, — відказав я. — Він ще зовсім крихітний.

— Ну то й що?

— А коли б тебе в такому віці забрали від мами — як би тобі було?

— Погано, — відказала Ганнуся і одразу ж посумнішала. Видно, не так вже й весело їй без мами. — Дуже-дуже погано!

Пішли ми своєю дорогою далі.

— Костю, та Костю ж! — зненацька прошепотіла Ганнуся, яка йшла задом наперед. — Ти тільки глянь, що він робить!

Я озирнувся.

Мама-їжачиха і одно з її діток обережно вистромили писки і почали принюхуватися, чи не минулася вже небезпека. А наше знайоме малятко за нами припустило. Очевидно, дуже йому не хотілося прощатися.

Ганнуся подивилася на мене так жалібно, що я мимоволі відвів очі вбік. І все ж сказав:

— Ні, не можна його брати, ні в якому разі не можна! Надто він ще маленький, не вижити йому без маминого молока і ласки.

Віднесли ми наше неслухняне нерозуменятко до мами-їжачихи, а самі хутко розбіглися в протилежні боки, аби не знало воно, за ким бігти.

Сховалися за кущами і обережно, щоб їжаченятко не помітило нас, визираємо звідтіля.

Пробігся їжачок сюди-туди, понюшкував писочком на всі боки: куди це, мовляв, поділися ті незрозумілі істоти?

Потім, прикро вражений, зітхнув і задріботів, час від часу озираючись, за своєю матусею і братиком.

Дуже гарно улітку на селі. Так вже гарно, що й не знаєш, чи може десь бути ще краще.

Одне лише погано — треба рано прокидатися. Тим паче коли твоє вікно виходить на вулицю. Тут вже хоч не хоч, а піднімаєшся разом з курами. Ще з удосвіта вулицею починають гуркотіти мотоцикли та дзеленчать велосипеди. То люди їдуть на роботу. Трохи пізніше дівчатка та хлопчики женуть до череди корів.

Ганнусі краще — вікно її кімнати виходило на стежину, що вела до хвіртки. До того ж під ним буйно розрослося стільки бузку та жасмину, що як не прислухайся, ніякого вуличного гамору не почуєш.

І сонце в очі не б’є зранку.

— Хіба так можна, щоб в дитячій кімнаті не було сонця? — запитав я у мами, коли вона розподіляла, хто де житиме. — Та ще й улітку.

— Звідкіля ти взяв, що діти повинні цілий день сидіти у кімнаті? — в свою чергу запитала мама. — Нехай ідуть з тобою до лісу чи на річку. А в кімнаті влітку має бути прохолодно і затишно.

«Атож, в дитячій кімнаті повинно бути прохолодно, — розмірковував я тепер, роблячи ранкову зарядку. — Особливо, коли на вулиці стоїть страшенна спека. Забіжиш знадвору до Ганнусиної кімнати і неначе в прохолодну воду пірнаєш… Ні-і, розумна все ж таки у мене мама…»

Я вийшов надвір і навіть очі заплющив від яскравого світла. Сонце, здавалося, було всюди — в шибках, у суліях і полив’яних глеках, що їх мама вивісила сушитися на пакільцях; воно проникло в кожну краплину роси, виблискувало в траві і листі…

Я підійшов до молодої вишні і струснув стовбур.

— Гой-ой-ой!

Ніби тисяча холодних голочок вп’ялися в тіло. А в очах спалахнула райдуга — то всюдисуще сонце вже й на моїх віях встигло вмоститися. Ні-і, досить там всіляким маленьким лінивцям вилежуватися о такій порі на бабусиних перинах! За вушко їх, та на сонечко! Нехай хоч побачать, який нині чудовий ранок!

Та не встиг я й ступити на східці, як з дитячої кімнати долетів розпачливий зойк:

— Костю!!