Читати книгу - "Контрольний укол"

Прокинувшись вранці наступного дня, я з радістю усвідомив: «У мене є Вікторія!». Але, як завше, після чогось гарного чітко спрацьовував закон підлоти — саме цього дня я заступав на нічне чергування. А це значило, що сьогодні я не побачу мою Віку! Я готовий був відпрацювати й денну зміну або під слушним приводом — яким? — з'явитися у відділенні, щоб тільки побути з нею поруч, але… Не треба передчасно світитися й афішувати наші стосунки. Слава Богу, я ще не остаточно втратив голову.

В ніч зі мною працювали медсестри Валентина і Поліна Аркадіївна. Вони звично зайнялися виконанням своїх обов'язків, а я в ординаторській продивився всі історії хвороб та лікарські призначення, щоб зорієнтуватися, хто саме потребував моєї уваги. Була хвора і в палаті № 12а. Її я подивився першою. Поліна Аркадіївна вже поробила їй ін'єкції, а я ще виміряв артеріальний тиск. Зараз стан був стабільним, але, судячи із записів, удень вона перенесла важкий криз. Це було моє перше нічне чергування, і я, певна річ, хвилювався. Але поки що воно проходило спокійно. Подивився хворих, підкоригував лікування, прийняв у відділення нового хворого. Та все одно відчував якусь внутрішню напругу. Тому, коли близько одинадцятої години вечора до мене прийшов Вадим Миколайович, лікар приймального відділення, я йому щиро зрадів.

— Ну, як чергування? — поцікавився він.

— Та ніби нормально.

— А у мене — завал. Везуть і везуть. Тобі он одного діда підкинув. До речі, як він?

— Зараз нічого. Напад купірували. Інфаркту немає.

— У мене з цим дідом, — усміхнувся Циркуль, — кумедний трапунок вийшов. Тільки заступив на чергування — привезли хлопчика: наївся якихось пігулок бабусиних. Поки промили живіт, туди-сюди, привозять бабцю з синцем під оком і підозрою на струс мозку. Виявляється, це баба того хлопчика. Дід неабияк розсердився на дружину за онука: розкидала, мовляв, свої ліки абиде, дитину отруїла! Ну і врізав їй. Але на цьому справа не закінчилася. Як бабусю відвезли, дідусь схопив кляту коробку з ліками і — в піч! А дочка побачила та в крик: «Тату, там же мама від Вас гроші ховала!». Поки витягли, майже все згоріло. У діда — серцевий напад! Через годину і донька з чоловіком самі з'явилися — у неї тиск підскочив! Ну тепер наче спокійно — усе сімейство тут. І сміх і гріх!

Ми з колегою попили кави, і він пішов до себе, а я ще раз навідався у палату № 12а. Хвора спала.

— Та йдіть, відпочивайте, лікарю, — сказала мені Поліна Аркадіївна. — Там усе спокійно.

Я вмостився в ординаторській на дивані, але мені не спалося. Ще раз прокручував у пам'яті вечір з Вікторією, наші розмови і виразно бачив її обличчя, усмішку. З нею було так добре, що я навіть забув про свої вуха.

Цікаво, а чи вона зараз згадує про мене? Я вертівся з боку на бік. Ніби й диван був зручний, але сон не йшов. Та хіба справа в дивані? Я поглянув на годинник. Була третя година ночі. «Піду, подивлюся хвору, — вирішив я, — все одно не спиться».

Я вийшов у коридор. У відділенні було тихо і напівтемно, горіли лише нічники. За столиком чергової медсестри було порожньо. Я тихенько, щоб нікого не турбувати, наблизився до палати № 12а. Двері були прикриті. Я обережно ввійшов усередину. Над хворою, слабо освітлювана приліжковим світильником, схилилася Поліна Аркадіївна, збираючись робити укол у вену.

— Що? Їй погано?! — крикнув я.

Медсестра перелякано підскочила й застигла зі шприцем у руці.

— Чого ж Ви мене не кличете?! Що з нею?! — за мить я був біля ліжка хворої.

Поліна Аркадіївна мовчала, лише обличчя її стражденно карлючилося, і рука, зсудомлено піднята вгору, помітно тремтіла.

Хвора спросоння здивовано дивилася на нас.

Я звично схопив її за руку. Пульс був спокійний, достатнього наповнення.

— Що Ви хотіли їй ввести?

— Я… Я… У неї знову… тиск… Я хотіла… Я не хотіла… Вас будити…

Було ніяково дивитися, як ця немолода жінка, що годилася мені в матері, перелякано й принижено виправдовується. Мені стало соромно за себе, за мою нетактовність і дурну підозру. Увірвався в палату, переполохав усіх. Адже медсестра і зобов'язана стежити за хворими, тим більше тяжкими. І виконувати призначення лікаря, що вона і намагалася зробити. Он і ампули порожні лежать на тумбочці. Я ковзнув по них поглядом, та щось у них було не те. Але що саме? Я мовчки втупився в них. І раптом мене осяяло. Вони були жовтого кольору! А папаверин, дибазол, клофелін — препарати для зниження артеріального тиску — завжди в прозорих ампулах. Я узяв одну з них, наблизив її до світла і… очманів!

— Поліно Аркадіївно, адже це адреналін!! Він же різко підвищує артеріальний тиск!!!

— Ой…Ой… — застогнала медсестра, — я, напевно, помилилася. Вибачте, Василю Васильовичу…

Я приголомшено дивився на неї, потім сказав:

— Гаразд, ідіть, я тут сам.

Вона згребла порожні ампули і спішно вийшла. Я заспокоїв стривожену хвору, яка, здається, спросоння нічого не зрозуміла. Виміряв їй артеріальний тиск. Сто шістдесят на дев'яносто.

«Що це? — думав я, ходячи по ординаторській. — Злочинна халатність чи… — я навіть зупинився, — спроба вбивства? Але