Читати книгу - "На кленовім мості"

Якось під час уроків я йшла шкільним коридором і раптом десь за дверима пролунав вибух сміху, а за ним ще і ще. Сміялись «хором», від душі. Я здивовано зупинилась, а класний керівник 10-Б, проходячи мимо, спокійно пояснила:

— Це, мої з Петром Яковичем. Видно, Остапа Вишню слухають. Він не гірше актора Паламаренка уміє читати — заслухаєшся!

Я наблизилась до дверей, прислухалась, не приховуючи зацікавленості. І справді, голос учителя звучав дуже артистично: «Качка, як відомо, — птах. Вона — літає».

Траплялися з ним і курйозні випадки. Зіткнулася якось під час уроку в коридорі з сином моїх тодішніх сусідів Толиком Музикою. Це був відомий на всю школу бешкетник, але водночас і найкращий знавець техніки. Крім автомашин і моторів, його мало що цікавило. Цього разу хлопець брів попід стіною, опустивши голову, явно з почуттям провини. На моє запитання, чому гуляє, відповів нехотя: «Та, Гришко вигнав».

Па перерві я підійшла до старою вчителя, знаючи, що він рідко вдавався до «репресивних» дій.

— Що там трапилось із Музикою, Петре Яковичу?

— Трапилось! Не втримався, голубонько, чесно зізнаюсь: довів-таки. Я їм кришталево чистий образ Оксани розкриваю, а він повернув голову і — «ги-ги». То я й звелів йому: «Встаньте й вийдіть!»

Слід сказати, що Петро Якович завжди звертався до учнів тільки на «ви», чи то були випускники, чи «п’ятачки».

Через деякий час я дізналась, що наш Гришко ще й співає гарно. Його чистий, оксамитовий баритон приємно виділявся у чоловічому хорі, коли готувались до огляду учительської художньої самодіяльності.

Одного разу ми чекали репетиції і сиділи, щось просто наспівуючи. Петро Якович раптом попросив:

— Ану, хлопці, давайте моєї улюбленої!

Чоловіки дружно підхопили, і знайома мелодія покотилась залом, зазвучала якось особливо, задушевно, наповнюючи душу теплом...

Усі знали, що Петро Якович — пристрасний рибалка: як тільки є часинка — відразу ж на станок з вудочками. Мабуть, тому й хату побудував недалеко від ставка, щоб перебувати поближче до рідної стихії. Залежно від часу й погоди старий сидів на березі під вербою або у невеличкому човні серед ставу. Дружина його Олена, теж Яківна (так сталося!), ніколи не заперечувала, щоб чоловік годину-другу відпочив на свіжому повітрі — не так часто це траплялося, зважаючи на безкінечні зошити з творами, диктантами, переказами, уроки, наради, семінари, словом, — усе те, що наповнювало учительські будні. От уже влітку — то інша річ!

Жили Гришки вдвох — єдина донька з сім’єю мешкала в Харкові. В родині панувала злагода: подружжя постійно зворушливо піклувалося одне про одного, особливо, коли хто занедужає. Частіше це траплялося з Петром Яковичем — давали про себе знати старі фронтові рани.

Ішов час. Я й справді стала «тертим калачем», бо завжди одержувала підтримку й пораду від колег, а в першу чергу — від Петра Яковича. Саме завдяки йому я навчилась не тільки «бачити» дітей, розуміти їх, а й по-новому прочитала безсмертні Тичинині «Сонячні кларнети», чудову поезію Рильського і соковиту прозу Стельмаха...

Та якось я зайшла в учительську і побачила, що Гришко сидить непорушно за столом, тримаючись обома руками за голову. Він (так незвично!) не підняв очей, на моє привітання не відповів. Потім повільно підвівся, накинув пальто і вийшов на подвір’я.

Всезнаюча секретарка Галя пояснила:

— Це у нього приступ сильного головного болю. Буває таке, особливо, як перевтомиться. Йому ж трепанацію черепа робили після війни у госпіталі. А ви не знали? Там же з правого боку шрам видно!

А через кілька днів Наталка, староста 10-Б класу, вискочила з уроку української літератури перелякана і спантеличена: їх улюблений учитель, раптом обірвавши розповідь, застиг непорушно, дивлячись очима, наче крізь стіну, не реагуючи на звуки. Побігли в медпункт, але поки медсестра піднялась на другий поверх, Петро Якович уже прийшов до тями. Він нічого не пам’ятав і дуже здивувався, побачивши медсестру на дверях. Таке з ним трапилося вперше, а тому вирішили, що це випадково. Та десь через місяць приступ повторився, а потім — знову. Стало ясно, що стан здоров’я погіршився.

Звернулися до лікарів, скликали консиліум, запросивши спеціалістів з області, і прийшли до невтішного висновку: серйозні порушення в системі кровообігу внаслідок поранення і перенесеної операції.

Гришка поклали у госпіталь для ветеранів, але після лікування йому було рекомендовано залишити роботу...

Наближався кінець навчального року, а за ним — екзамени, випускний вечір. Гришко вийшов на роботу, тримався бадьоро. Усі знали, що він іде на пенсію, хоч розмов на цю тему уникали.

Літо збігло, як завжди, непомітно, а з настанням вересня старий учитель все більше часу проводив на човні посеред ставу. Дружині казав, що звідти його не так кличе шкільний дзвінок. А може, просто тікав від безцеремонності й зайвих розпитувань знайомих...

Ми зустрілися з ним випадково. Вигляд мав якийсь змучений — постарів, схуд, зникла ота підтягнутість і стрімка розгониста хода. Петро Якович був не тією людиною, яку втішають, — сам міг будь-кого втішити й розрадити. Тому поговорили про речі другорядні: погоду, книги, новини в місті і в школі. І раптом він без особливого зв’язку сказав:

— Знаєте, я тверезомисляча людина. Усе на світі колись закінчується. Хотілось би, ясна річ, щоб не так раптово, але... Оце учора сиджу в своєму човні, і раптом чомусь зринають у