Читати книгу - "Скляна, олив'яна, дерев'яна"

— Ти не боїшся погоні? — запитала Янтарина, думаючи про щось іще, про щось важливіше.

— Я замкнув усі двері. — Чес показав їй низку ключів. — Ми підемо в такі лісові нетрі, що навіть сама Відьма Довколишнього лісу не знайде туди дороги.

— У тебе ключі від усіх дверей? — запитала Янтарина.

— Так.

— Треба повернутися до замку, — рішуче мовила Янтарина.

— Навіщо?

— Звільнити принца Бенжі. Ти забув? На світанку король збирається його стратити.

— Король спить, — сказав Чес. — А коли прокинеться, йому буде не до принца, він кинеться наздоганяти нас, тому треба поспішати.

— Відрубати голову — часу багато не займе, — заперечила Янтарина. — А тоді ти станеш королем і тобі доведеться пояснювати, що сталося з принцом.

— Та невже? — Чес посміхнувся. — Цей дурнуватий принц приїхав сюди потайки. Навряд чи він роздзвонив на все своє королівство, що збирається тебе викрасти. Шпигунів скрізь вистачає. Отож, радше за все, ніхто не знає, де принц. І ніхто не довідається про його трагічну загибель.

Янтарина мовчала.

— Він утрапив у халепу через власні дурощі, — сказав Чес.

Вони стояли біля хвіртки. Чес знову обійняв Янтарину, вона відхилилась.

— Не можна бути такою доброю, — сказав Чес. — Усіх не врятуєш.

— Послухай, — мовила Янтарина, — а чому ти вирішив, що я згодна допомагати тобі?

— Тобто?

— Чому ти певен, що я сидітиму в сховку, доки король не помре, а тоді повернуся з тобою до замку?

— Ти ж пішла зі мною.

— Так, тому що я хотіла піти з замку. Але повертатись туди я не хочу.

— А якщо я врятую твого принца, вийдеш за мене заміж? — серйозно запитав Чес.

— Навіщо я тобі? Я ж не королівської крові.

— До чого тут кров? — запитав Чес. — Я сам син служниці. Ти потрібна мені. Я з самого дитинства милувався тобою. Звичайно, це прозвучить як безглуздя, але… я тебе… — Він затнувся.

— Чому безглуздя? — запитала Янтарина.

— Для мене ти, як і раніше, неприступна далека принцеса. Раніше я… Що я міг тобі дати? Жмуток фазанячого пір'я чи пригорщу ожини, а тепер я виконаю будь-яке твоє бажання. Я розумію, ми все одно нерівня. Ти не звичайна дівчина: ти народилася від чарів, і вони є в тобі. І покохаєш ти особливу людину, не таку, як я чи той принц. Але я можу дати тобі дах над головою, спокій, статки й повагу. Я навіть не проситиму, щоб ти кохала мене. Просто залишися зі мною в замку. Я буду твоїм королем, але я буду твоїм слугою.

— І будеш перший бажати мені доброго ранку? — спитала Янтарина глузливо. — Теж замкнеш на ключ? Або замуруєш?

— Як ти можеш так думати? — крикнув він, і в його зелено-карих очах забриніли сльози. — Я не скривджу тебе ніколи, чуєш? Хочеш піти — іди, і нехай тобі буде добре там, куди ти підеш…

— Чесе, ходімо разом, — тихо сказала Янтарина. — Залишимо замок і королівство, знайдемо нову домівку і будемо жити вільно, самі по собі.

— І що мені дасть ця свобода? — запитав Чес. — Ким я буду? Мисливцем чи кошикарем? А може, слугою? А ти? Ти ж нічого не вмієш! Як ти зароблятимеш собі на життя? Подумай, Янтарино, тобі не можна йти з замку. Тут ти отримаєш усе готове, а там…

— Там я буду вільна, — сказала принцеса. — А ти почнеш своє правління з двох убивств.

Чес помовчав, обдумуючи щось.

— Якщо я відпущу принца, ти станеш моєю дружиною? — запитав він.

— Ні.

— Але чому? — вигукнув Чес. — Адже ти завжди була така добра зі мною, і я відчуваю, що подобаюсь тобі…

— Так, ти мені подобаєшся, — зізналась Янтарина, намагаючись не говорити про кохання. — І я стала б твоєю дружиною, тільки не тут. Не в замку.

— Чому? Король помре, адже це він не давав тобі свободи! Зі мною все буде інакше! — Чес схопив Янтарину, обійняв її й поцілував.

Повільно сходило сонце. Щезли останні тіні, поховалися по дуплах пугачі, повернулись на горища і в підвали кажани, пискнув, пробуючи голос, перший вівчарик. Роса холодно виблискувала в траві, від землі піднімався вологий туман, огортаючи кущі олеандра й колючу акацію. Наперсник і дурман розкрили свої дзвіночки, пропонуючи бджолам отруйний мед.

— Ти залишишся зі мною? — запитав Чес, коли вони з Янтариною, вже добре бачачи, відійшли одне від одного.

— Ти підеш зі мною? — запитала Янтарина.

Обоє похитали головами.

— Візьми. — Чес простягнув їй ключа. — Це від підземелля, він підходить до ланцюгів. Залишиш там десь на видноті.

— Дякую, — сказала Янтарина. — Куди ти тепер?

— Не знаю, — мовив він. — У лісі чимало криївок. Перечекаю кілька днів і повернуся, щоб стати королем.

Принц Бенжі спав на оберемку соломи, накрившись курткою. Було темно й прохолодно, тому принц часто крутився, намагаючись укритися тепліше. Щоразу при цьому бряжчали його довгі ланцюги, якими Бенжі було прикуто до стіни. До полону він поставився спокійно, розваживши, що ні в чому не винен, а значить, його незабаром випустять. У крайньому разі виженуть із королівства.

Вони подивились одне на одного. Янтарина мовчала. Чес похмуро кивнув їй і вийшов крізь зелену хвіртку в Довколишній ліс. За хвилину його постать щезла серед чорних дерев.

Почувся якийсь звук. Важкі двері зарипіли іржавим замком, ключ довго шпортався, перш ніж повернутись. Тоді двері почали повільно й невпевнено розчинятися.