Читати книгу - "Нарис загальної історії"

активовані. Відіграє свою роль інтерес, оскільки кожен може розраховувати тільки на самого себе та на свій внесок у колективні справи, якщо він бажає, щоб вирішувалися людські проблеми виживання та призначення. Кожен зацікавлений у розвитку необхідного вміння та якостей. Діють також і звичаї, які постають як своєрідний кодекс, яким вказується, що можна робити, а що ні. У цих закритих суспільствах відсутність контактів із зовнішнім світом запобігає протестам і прирівнює звичаї до природи речей. Щодо доброчесності, то неможливо виявити й важко уявити свідомі заклики до доброчесного життя, хоча здатність мислити уможливлює й їх від самого початку з боку деяких виняткових індивідів, своєрідних сократів палеоліту. Найві-рогіднішим є притягальна сила відчуття добробуту, що супроводжує та винагороджує за пристойне людське життя. Добробут і доброчесність стихійно підтримують одне одного в наївності. Загалом, можна стверджувати, а не доводити, що в період палеоліту сором і винуватість слугують опорою звичаям і дозволяють уникати небезпечних відхилень. Звичаї стоять на варті зацікавленості, оскільки те, що робиться, є тим, що діє, і навпаки. Інтерес стоїть на варті наївності, оскільки те, що діє і робиться, приносить повне задоволення.

Наївність впливає на правильне життя, оскільки вона визначає стихійний етичний стиль, який полягає лише у тому, щоб якнайкраще виконувати повсякденну роботу. Можна стверджувати без великого ризику помилитися, що наївність сприяє продовженню втіх, якими супроводжується діяльність, виконувана за природою, вибуху радості, яка збуджує чутливість, яку несе в собі відчуття вдалої гуманізації, а також станові щастя, який відповідає загальній психічній рівновазі. Але природа і становище людини такі, що, з одного боку, в них завжди вдосталь болю, страждань, лиха, а з іншого — люди неоднаково обдаровані природою, як щоб насолоджуватися позитивним, так і щоб відчувати негативне. Слушніше було б стверджувати, що наївність гарантує мінімізацію негативного та максимізацію позитивного для всіх, а вирішальною є ідіосинкразія.

Первісне й природне розв’язання може змінюватися. Досить статися змінам у загальних умовах, щоб відбулися стихійні подальші зміни. І ця стихійність важлива, адже вона дає змогу уникнути якогось перетворення в людській природі. Природа людини залишається однаковою від самих витоків і аж донині та буде такою, доки її не порушать природні чи спровоковані генетичні мутації, тому що ця природа записана в геномі виду. Але зміни в умовах, якими по-рядкується те, що можна актуалізувати, і те, що має залишатися імовірним скільки треба, дозволяють пояснити те, що одна й та сама людська природа дає в результаті найрізноманітніші історії. Якщо йти за цією аргументацією, то одразу видно, що схильність берегтися від пороку може розвиватися двома шляхами. Сором і винуватість мають глибоко засвоюватися, мірою того як суспільне коло розширюється і стає анонімним, а отже, можна прогнозувати психічну шкоду та зниження виховних якостей цих чинників через зникнення поблажливості та легкого пробачення, на які люди можуть очікувати з боку своїх близьких. Коли з’являється жандарм із кийком у вигляді влади, озброєної силою, зростає ймовірність того, що порок розперезається, коли зникне загроза, і що таку загрозу намагатимуться обходити: саме лише існування жандарма збільшує шанси пороку.

Звичаї можуть розвиватися в двох напрямках. Вони можуть стати порочними або через появу людей, для яких виживання вимагає порочних способів пристосування (раби, волоцюги, жебраки, бандити тощо), або через інтеграцію в звичаї поведінки, спричиненої страхом жандарма. Звичаї можуть також бути дестабілізовані контактами між спільнотами, що знаходяться на різних шарах соціальної стратифікації, об’єднуються через політичні перипетії або розхитані війнами. Доброчесність, або радше відсутність зацікавленості в пороку, можна зруйнувати примноженням випадків, коли порок стає вигідним. Порок з інтересу супроводжує завоювання владних позицій, авторитету, багатства, оскільки переможці уникають покарання, а надто коли вони можновладні. Порок процвітає на догоду сильним і щоб кори-статися їхніми перевагами. Він використовує справжню чи ілюзорну можливість безкарно шахрувати, коли зникла небезпека розв’язання конфліктів кулаками. З огляду на прагнення досконалішої гуманізації доброчесність підривається «людською комедією» й надто «комедією соціальною». Вона стає радше вадою, ніж перевагою, тож, обрання шляху доброчесності вимагає також обрати й усамітнення: кількість претендентів повинна зменшуватися, бо усамітнення потребує високих духовних сил. З іншого боку, за таких умов шлях доброчесності стає свідомим вибором, який через самий лише цей факт має опиратися спокусі відмовитися від нього: цим активується людська слабкість до гріха.

Щодо правильного життя, то умов своєї актуалізації очікують кілька можливостей. Від стихійного етичного стилю до свідомих стилів — умова переходу вимагає появи дієвців, які справді могли б обирати між кількома стилями життя та які замислювалися б над тим, як зробити своє життя задовільним: цьому сприяють соціальна стратифікація та закріплення рефлексивної розсудливості. Втрата наївності мусить позначитися на вторинних вигодах правильного життя. Можна спрогнозувати примноження болю, страждань, нещасть і зменшення насолоди, радощів і щастя. Не буде надто сміливим прогнозувати й певне пом’якшення цього зменшення. Насолоди спадають найменше, адже повсякденне життя обов’язково їх містить, а людська винахідливість може вдаватися до різноманітних підбадьорювань і веселого реагування, попри зниження віддачі цих способів. Щастя створюється поєднанням відповідного психічного настрою та обставин. Воно завжди залишається доступним для більшості, але може бути зіпсоване відмінністю соціальних умов і можливістю робити порівняння, після яких важче буде задовольнятися тим, що ти маєш. Радощі є чудовою жертвою для такої схеми розвитку. Вони приречені на згасання, хіба що людина наважиться усамітнитися від світу та працювати задля відтворення умов появи радості. Усамітнення було невідоме на стадії палеоліту і вочевидь з’явилося в історії людства на пізнішому етапі.

*

Картина природної історії людського виду може виглядати достатньо точною й злагодженою, щоб прислужитися меті, яку ми для неї сформулювали: визначити вихідну точку історичного процесу людини так, аби стало можливим зрозуміти й пояснити шлях, що привів її до нинішнього проміжного етапу. У цій картині є дещо ідилічне, і вона може здаватися ретроспективною ідеологічною побудовою, одержаною за допомогою переставляння знаків того, про що ми шкодуємо в теперішньому світі. Ясна річ, ця картина може бути неправильною, і якщо хтось компетентніший зобразить її правильніше, то йому не дорікатимуть за ідеологічне відхилення. Аналіз робили під кутом зору проблем та їхніх розв’язань. Ці умови можна завжди перевірити. Ми могли помилятися, стверджуючи, що проблеми людей справді знаходять в умовах палеоліту стихійно природні розв’язання і відповідно проблеми виживання та призначення розв’язуються належним чином. Якщо помилка таки є,