Читати книгу - "Любові полум’я"

богемного середовища, а тим пак ще й у мистецькому виші, їй було достатньо того, що стала професором вокалу. Завжди мала пару-трійку найталановитіших студентів, які, як правило, згодом ставали найвідомішими оперними співаками. Серед них були і заслужені, і народні. Сама не зробила ґвалтівної кар’єри з банальної причини: духу не старчило.

А починала майже феєрично. Закінчила Львівську консерваторію і тут же була запрошена до Київської опери. Медею там нарекли «Мадам Батерфляй», бо це і було її дипломною роботою. Їй пророчили захмарний злет. Але вона тужила за Львовом, за рідними… Ледь пропрацювавши рік у столиці, повернулася у рідне місто. «Навіщо тобі та провінція? Та ще й філармонія?!», із неприхованим скепсисом запитувала у неї одна із колишніх народних артисток СРСР Євгенія Мірошниченко. Але для Медеї завше буде все одно, де і перед ким співати: чи це буде малесенька сцена санаторію, куди виїжджала з акомпаніатором, а чи це буде великий зал опери. Головне — просто мати можливість виступати.

А ще зрозуміла, що палко кохає своє місто. З його вузькими, вкритими середньовічною бруківкою вуличками і класико-сецесійними будинками з химерами на дахах. З його постійними дощами і вологістю, з його перенаповненими транспортом і людьми дорогами і по-домашньому затишними кафе та ресторанчиками. Тут краще жилося і співалося. Львів завжди був і залишиться справжньою творчою столицею.

Працюючи у філармонії, Медея часто, як на той ще радянський період, гастролювала, брала участь у багатьох конкурсах, де ставала лауреатом. За п’ятнадцять років праці отримала звання Заслуженої артистки уже незалежної України. Ще трохи попрацювала у місцевій філармонії і відгукнулася на пропозицію з її рідної консерваторії.

Віола була однією із найулюбленіших учениць Медеї Феліксівни. Дуже нагадувала її у молодості. Віола теж через заміжжя і кровну прив’язаність не подалася на край світу здобувати славу. І так само більше життя любила співати. Тому приховано співчуваючи і підтримуючи Віолу, Медея усе ще допомагала вдосконалювати її майстерність уже приватними уроками. Усе ж сподіваючись, що допоможе цьому самородкові засяяти усіма гранями безцінного таланту.

Медея знала, що Віола ненавидить розмови про протекції і вперто вірить у свій успіх. Інтуїтивно відчуває свою майбутню вдачу, що просто десь затримується. Але… минали літа, а перемог усе не було. Ось і тепер до усіх її душевних мук приєдналася ще одна поразка в обласному відбірковому турі. Бачила, що Віола поступово втрачає віру у себе: їй уже минуло тридцять і вона наївно думала, що попереду вже майорить старість. Помічала, що Віола фактично ставить хрест на усіх своїх мріях. Серце було розбите, кар’єрних зрушень жодних, почувалася нещасною. Медея намагалася заспокоїти Віолу, підтримати. Та зробити це було нелегко. Намагалася знайти «свої канали» на конкурсах, не посвячуючи у ці інтриги свою ученицю, і звернулася за підтримкою до Андріана:

— Розумієте, я і не збиралася до вас звертатися, якщо б це не коштувало аж таких грошей. Для мене це занадто велика сума. Віолі, я звісно нічого не казала, ви ж знаєте її ставлення до цього, — говорила, розраховуючи на розуміння і підтримку.

— Так-так, ви правильно вчинили, що сказали мені. Я готовий їй допомогти.

Медея зраділа його участі, але то була передчасна радість. Далі цієї розмови чоловік Віоли не пішов. Довго не відповідав на телефонні дзвінки. А згодом, коли минуло аж кілька місяців по конкурсі, у якому його дружина традиційно посіла друге місце, випадково зустрівшись з професоркою на одному з концертів, переконливо брехав, що то були зависокі розцінки для нього. Відтоді вона зрозуміла, що Віолин чоловік аж ніяк не прагне допомогти своїй дружині хоч якось.

Віола ніколи не посвячувала викладачку у свої сімейні справи. Виглядала щасливою, була незмінно у хорошому гуморі, обожнювала свою доньку. І тільки після тієї несправедливої поразки із плачем зізналася у байдужості чоловіка. Скаржилася, що не пригорнув по-чоловічому, щоб відчула себе захищеною, коханою і все одно бажаною. Не захотів помітити в її очах розпач і зневіру, безсилля.

— Питання було у грошах? — тільки й запитав її.

— Не знаю. Мені гидко про таке думати, — відповіла Віола.

— То й не думай.

Медея Феліксівна більше ніколи не порушувала цієї теми. Знала, що Андріан відмежувався від Віолиних планів і переживань. Рідко цікавився її заняттями. Знала, що вони рідко спілкуються, та й то заради того, аби заповнити чимось мовчанку, поки перебувають десь удвох, де немає комп’ютера. Викладачка зрозуміла, що він — сучасна людина у віртуалі: флегматична і малоемоційна. Усе сприймав дуже стримано, як належне. Її не дивувало й те, що не посвячував Віолу у свої справи. Що вважав її, так би мовити, недолугою у цих питаннях.

Це подружжя було, ніби біле і чорне, інь і ян. Союз двох протилежностей.

— Добридень, — мило посміхнувшись, у клас зайшла розчервоніла від морозу Віола.

— Здрастуй, моя люба! Ти запізнилася, — із притиском зауважила професорка вокалу. — Щось це на тебе не схоже…

— Перепрошую. Маршрутки так поволі їздять: слизько, усюди корки.

Віола роздяглася і почала розспівуватися… Її думки були геть не у класі. Допомагав автоматизм уже досягнутої майстерності.

— Віоло, зберися! — наголосила викладачка. — Ти відсутня. Давай ще раз з коди…

— Так, звичайно, — спробувала стиснути себе у кулак Віола.

Старанно виводила легато. Акуратно згорталася на п’яно і розкривалася на крещендо, але усі зусилля були марними. Голос не звучав навіть на патетичних Рахманінівських романсах.

Через годину репетиції Медея Феліксівна спорудила на обличчі величезне розчарування:

— Дарма витрачений час, — незадоволено. — Що з тобою? Ти мене взагалі не чула.

Віола похилила голову.

— Якісь проблеми вдома? — вже м’якше поцікавилася викладачка.

— Ні, усе по-старому, нормально…

Медея знову зробила кам’яне обличчя:

— Якщо ти будеш під час наших занять думати про казна-що, то до конкурсу ти не підготуєшся. Кому потрібна сіра мишка?! Та й я не маю часу на таке. Іди! Наступного разу приходь тоді, коли зможеш себе присвятити співу. Зрозуміла?!

— Вибачте, Медеє Феліксівно. Обіцяю виправитися, — Віола спробувала посміхнутися, виходячи з класу. — До побачення!

Викладачка несхвально похитала головою, театрально припіднявши ліву брову. Відчула тривожний стан своєї учениці. Але вирішила поки що не в’їжджати танком у її душу. Ніколи не була добрим психологом. Як викладач відчувала своїх студентів. Але не могла дати їм путньої поради. Вважала Віолу достатньо мудрою на її роки молодою жінкою, щоб та могла розібратися зі своїми проблемами самостійно.

— Віолко, все минає, — вже тепліше кинула їй замість прощання.

Та обернулася, посміхнувшись, і пропустила у клас першокурсницю.

Ввечері, після робочого дня Медея Феліксівна чекала у гості своїх онуків і вже нервувала. Любила