Читати книгу - "Легенди Львова"

– Чи згодні ви покласти по п'ять золотих на те, що цей оліярник зробить зараз таке, чого ви ніколи не утнете? – спитав блазень бояренків.

– Згода. А коли ви програєте, то рівно ж стільки заплатите нам! – сказали ті й поклали у шапку по п'ять золотих, а Олелько кинув до шапки свого гаманця.

Оліярник помітно ожив. Він поставив посередині глек, зачерпнув оливи, і в цю хвилю під черпаком з'явилася рука Олелька з ланцюжком у пальцях. Оліярник перехилив черпак, і тонюсінький, наче нитка, струмінь оливи почав литися крізь одну з маленьких ланок ланцюжка назад у глек. Всі затамували подих. Струмінь витік до краплі. Олелько показав ланцюжок, і всі переконалися, що жодна крапля на нього не впала.

– Ну, чи хоче хтось позмагатися з оліярником?

Присоромлені бояренки похитали головами. Олелько свого гаманця сховав, а виграні гроші віддав оліярникові:

– Беріть, батьку, ви їх чесно заробили.

ЦІНА БОРОДИ

Олелько, хоч і був блазнем, але і в походи з королем ходив. Після одного такого походу дістав арабського огера при повному обладунку – молодого і гарячого, як вогонь.

Але жеребець видався надто вже баским для спокійного і розважливого Олелька. і він вирішив його спекатися.

Тим часом на оґера вже оком накинув боярин Струмило, що славився своєю скупістю і тільки й думав, як би то видурити жеребця надурняк.

Перестрів боярин Олелька і каже:

– Слухай, Олсльку, а давай мінятися! Ти мені оґера, а я тобі… я тобі…

– … свою бороду! – ляпнув Олелько.

А треба сказати, що боярин дуже пишався своєю бородою – була вона кудлата й чорна, як у смолі виваляна, та ще й кучерява і густа – прегуста. Боярин часто її гладив, мружачись від задоволення, і скидався на кота.

– Ну, Олельку, ти попався! – втішився боярин, і вони вдарили по руках. – Давай сюди свого оґера.

Та щойно боярський конюх забрав коня, а Олелько спімнувся за вже свою бороду, боярин сказав:

– Е-е, мій любий, такої умови не було. Забереш її тоді, як я її зголю. І, весело сміючись, подався своєю дорогою.

Та Олелько не дуже й переживав, бо знав, що рано чи пізно попадеться йому боярин так, що й не викрутиться. Тому з усмішкою вислуховував усі кпини і жарти, що сипалися з вуст інших бояр і челяді.

Десь так за тиждень по тій виміні, влаштував король Данило бенкет і скликав бояр та лицарів зацних. Був там, ясна річ, і наш Олелько, тільки й чекаючи нагоди поквитатися.

Боярин Струмило за своїм звичаєм зручно розсівся її гладив свою кудлату бороду, посміюючись у вуса.

Раптом до нього підскочив Олелько, вхопив його за руку і гукнув:

– Не смійте гладити мою бороду! Боярин отетерів і розгубився.

– А так – так, – озвався король, – борода належить Олелькові. Гладити її не маєте права.

– Та добре, – буркнув боярин і забрав руку.

Не біда, вирішив для себе, зате тепер з більшим задоволенням буду її гладити вдома.

Але й Олелько не збирався так просто відступати:

– Найясніший королю, ця борода моя, але ж я не можу день і ніч и пильнувати, – аби боярин її не рухав. Чи не міг би я просити ласки, аби сховати мою бороду в дерев'яне пуделочко і зачинити на замок? От тоді б я уже був певний за її спокій.

Усім, хто був присутній за столом, така думка неабияк припала до смаку і давай наввипередки нараджувати, як би тоте пуделочко мало виглядати, та з якого дерева і як його носити.

А король тільки підморгнув челяді, то ще й печені не подали, а вже скринька для боярської бороди була готова.

Розгублений боярин дав собі тую скриньку на шию повісити і бороду зачинити. А зачинили її на колодочку і ключика Олелькові дали.

Ото була потіха!

Особливо тоді, як принесли печеного вепра, а до нього смажених у яблуках лебедів та ще й цілу таріляку пряжених жайворів. Увесь стіл не тямився зо сміху, аби побачити, як боярин буде їсти з тою своєю скринькою.

Аж тепер боярин втямив, у яку халепу потрапив і хоч дуже хотілося їсти, він не їв, а лише насуплено дивився, як зникають усі ті смаколики. А найгірше, що й пити не міг, а так хотілося спробувати пишної македонської мальвазії.

Вдома ще півбіди – там собі дасть раду. Але ж як тепер бути? Усе життя з тим пудлом ходити? Засміють! Це ж бо й бояриню свою не поцілуєш! Ой, горе!

А за столом – потіха, якої давно вже не було.

– Чи вам, мій друже, не смакує? – допитувався король. – Спробуйте ось цього лебедя, котрого я вполював. Тане в устах. Навіть жувати не треба.

Король говорить, а всі мало не лускають від реготу. Врешті боярин не витерпів і покликав Олелька.

– Слухай, я хочу викупити свою бороду назад.

Він це сказав тихенько, а Олелько давай на увесь стіл:

– Чуєте! Боярин Струмило хоче викупити свою бороду! Нарайте мені, панове, яку ціну правити!

Ну, тут посипалися ради, як з мішка раки. Годі те все перелічити, що дотепні гості вигукували.

Врешті Олелько сказав:

– Як дасте тисячу золотих – борода ваша. Бояринові аж подих перехопило. Добра вийшла оборудка! Та за такі гроші скільки б він жеребців міг купити!…

– Вісімсот! – випалив боярин.

– Ну, знайте моє добре серце, – погодився Олелько, – по руках!

І так ото боярин вернув свою бороду назад, а королівський блазень заробив купу грошей.

ПОЦІЛУНОК ЗА ПЛАЩ

Кажуть, що нема ніде таких хитромудрих жінок, як у Львові. Але Олелько мав то в носі.

Король подарував Олелькові дуже гарного плаща і той, пишаючись ним полюбляв гуляти містом.

Проходячи повз дім тисяцького, Олелько побачив у вікні його молоду жінку.

– Який у тебе розкішний плащ! – прицмокнула жінка.

– Еге, мені його подарував сам король. Але якщо ти дозволиш себе поцілувати, я віддам тобі цього плаща.

– Жартуєш! – не повірила та.

– Чого мені жартувати? Дай цьомка і забирай.

Молодичка зиркнула направо, зиркнула наліво, вихилилася з вікна і чмок блазня у губи. Потім зірвала йому з плечей плаща і зникла.

Але Олелько не збирався так просто позбуватися плаща. Він покликав її і попросив пити. Молодиця подала йому воду в глиняному горняткові. Блазень напився і розбив горня об землю.

Після цього сів на призьбі і став чекати господаря. Коли тисяцький повернувся додому, то дуже здивувався, уздрівши під хатою Олелька.