Читати книгу - "Поезiї"

Мрiє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,

Стiльки безрадiсних днiв, стiльки безсонних ночей.

А тепера я в тебе остатню надiю вложила.

О, не згасни ти, свiтло безсонних очей!

Мрiє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадiбне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одiб'ють вiд тебе примари, не зляка нi страждання, нi горе, нi смерть.

Я вже давно iнших мрiй вiдреклася для тебе.

Се ж я зрiкаюсь не мрiй, я вже зрiкаюсь життя.

Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, i тепер вже немає менi вороття.

Тiльки - життя за життя! Мрiє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тiлом пора.

Хто моря переплив i спалив кораблi за собою, той не вмре, не здобувши нового добра.

Мрiє, колись ти лiтала орлом надо мною, - дай менi крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, а як прийдеться згинуть за теє - дарма!

З/VIII 1905

***

Скрiзь плач, i стогiн, i ридання,

Несмiлi поклики, слабi,

На долю марнi нарiкання

I чола, схиленi в журбi.

Над давнiм лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тiї години,

Коли спадуть кайдани з нас.

Тi сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заржавiють вiд слiз кайдани,

Самi ж нiколи не спадуть!

Нащо даремнiї скорботи?

Назад нема нам вороття!

Берiмось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

[1890]

***

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно iскриться?

Чом ти не гострий, безжалiсний меч,

Той, що здiйма вражi голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з пiхви готова,

Тiльки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш…

Вигострю, виточу зброю iскристу,

Скiльки достане снаги менi й хисту,

Потiм її почеплю при стiнi

Iншим на втiху, на смуток менi.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повиннi загинуть обоє!

Може, в руках невiдомих братiв

Станеш ти кращим мечем на катiв.

Брязне клинок об залiзо кайданiв,

Пiде луна по твердинях тиранiв,

Стрiнеться з брязкотом iнших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужi приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою…

Зброє моя, послужи воякам

Краще, нiж служиш ти хворим рукам!

25/ХI 1896

***

Стояла я i слухала весну,

Весна менi багато говорила,

Спiвала пiсню дзвiнку, голосну

То знов таємно-тихо шепотiла.

Вона менi спiвала про любов,

Про молодощi, радощi, надiї,

Вона менi переспiвала знов

Те, що давно менi спiвали мрiї.

***

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мiй ти єдиний, мiй зламаний квiте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мiй згублений свiте!

Стать над тобою i кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя i горе вмирає.

[16.ХI 1900]

***

Як я люблю оцi години працi,

Коли усе навколо затиха

Пiд владою чаруючої ночi,

А тiльки я одна, неподоланна,

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим олтарем.

Летять хвилини - я не прислухаюсь.

Ось пiвнiч вдарила - найкращий працi час, -

Так дзвiнко вдарила, що стрепенулась тиша

I швидше у руках забiгало перо.

Години йдуть - куди вони спiшаться?

Менi осiння нiч короткою здається,

Безсоння довге не страшне менi,

Воно менi не грозить, як бувало,

Непевною i чорною рукою,

А вабить лагiдно, як мрiя молода.

I любо так, i серце щастям б'ється,

Думки цвiтуть, мов золотi квiтки.

I хтось немов схиляється до мене,

I промовляє чарiвнi слова,

I полум'ям займається вiд слiв тих,

I блискавицею освiчує думки.

Передсвiтом чорнiє нiч надворi,

I час гасити свiтло, щоб його

Не засоромив день своїм сiянням.

Погасне свiтло; та палають очi,

Аж поки досвiтки в вiкно тихенько

Заглянуть сивими очима i всi речi

Почнуть iз темряви помалу виступати,

Тодi мене перемагає сон.

А ранком бачу я в своїм свiчадi

Блiде обличчя i блискучi очi,

А в думцi, мов тривога, промайнуть

В дитячих лiтах чутiї легенди

Про перелесника. Розказує, бувало,

Стара бабуся нам, маленьким дiтям:

"Була собi колись дiвчина необачна…"

Про необачну дiвчину, що дорго

За кужелем сидiла проти свята,

I не молилася, й на дзвони не вважала,

I спати не лягала, от за те

До неї уночi з'являвся перелесник;

Не дьяволом з'являвся, не марою,

Спадав летючою зорею в хату,

А в хатi гарним парубком ставав,

Облесливим - речами i очами.

Вiн їй приносив дорогi дарунки,

Стрiчки коштовнi й золотi квiтки.

Вiн дiвчину квiтчав, i молодою

Своєю називав, i коси розплiтав їй,

Речами любими затроював їй серце

I поцiлунками виймав iз неї душу.

На ранок, як спiвали третi пiвнi,

Зникав той перелесник, а дiвчина,

Уквiтчана, убрана,засипала

Камiнним сном. А потiм цiлий день

Блiда ходила, мов яка сновида,

I тiльки ждала, щоб настала нiч,

Щоб з перелесником стояти на розмовi,

А тим розмовам був лихий кiнець…

"А хто ж був перелесник той, бабусю?" -

Питала я в старої, та вона

Хрестилась тiльки завжди i казала:

"Та не при хатi i не при малих дiтях,

Не при святому хлiбовi казати.

Не згадуй проти ночi, бо присниться!"

Так, я тебе послухала, бабусю,

Не згадую нiколи проти ночi

Про перелесника, моє свiчадо тiльки

Нагадує менi про нього вдень.

19/Х 189

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

09.08.2010