Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

Любов до України не була ніжною любов'ю дитини. О, ні! то була гаряча, не знаюча компромісу любов молодої істоти до свого ідеалу. Один натяк з боку вождів, що треба загинути в ім'я досягнення ідеалу, і маси готові були жертвувати своє життя знайденій батьківщині.

Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідности, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі. В найпідліший спосіб Росія крала у нас почуття любови до батьківщини. Крала, бо ворог усе може одняти, ограбувати, примусити «жертвувати», але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхотности з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору, яка, навіть не закриваючи гидоти свого тіла, цинічно кинула гасло «самоопрєдєлєнія народов», але «постольку- поскольку» те гасло можна використати проти наших визвольних змагань. Парадокс? Ні. То був опій, яким хотіли приспати інстинктивну чуйність поневолених народів до часу, поки Росія перебуде хворобу революції. По хворобі все мусіло бути розтоптаним. К чорту всі гасла і принципи, коли раби перестають бути рабами. І хвора, навіть хвора Росія устами свого першого улюбленця Керенського на київському двірці істерично кричала на «расчлєнітелєй Росії»: «рукі проч!» Для Росії революція потрібна була «постольку-поскольку» вона спасала її від остаточної загибелі, як «велікой» держави, що було неможливе за нашого самовизначення.

Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. «Мартівські українці» з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не «в спину революції», в серце Росії. Інстинктивно вони відчували, що те треба зробити.

Увігнати ніж у серце Росії негайно, навіть не рахуючись із безпосередніми наслідками того для нас, таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?

У стихійній ненависті до Росії була найбільша внутрішня сила нашої революції. Але в ній же була й наша слабість. Авторитет провідників серед неофітів занадто великий. Він необмежений. Неофіти ніколи не перебільшують свого почуття, не перебільшують своєї волі до чину і сили свого характеру, але неофіт не вірить у силу свого розуму — пам'ятає, що недавно грубо помилявся і служив фальшивим богам.

Тому-то й не диво, що не зважаючи на майже вулканічний характер ненависті до Росії, яка відчувалася на з'їзді, вибуху не було. Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію! Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи це була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любов'ю провідники дуже ховалися. Але часом це ставало помітним. У такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на своєму шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя.

Найкритичніший момент був, коли з'їзд довідався, що командуючий київською військовою округою полк. Оберучев вживав заходів для оборони органів російської влади на Україні, боячись атаки на них з боку українців у зв'язку з мнимою постановою з'їзду. То була несвідома провокація.

Які не були б великі запаси революційної енергії в масах і якого би напруження не досягли настрої юрби, без зовнішнього подразнення ніколи не дійде до вибуху. Таким подразненням і були заходи Оберучева.

Для людини, яка не переживала і не відчувала на собі масового психозу, яким і є психоз революції, мабуть буде смішним обурення півтретя тисячі членів з'їзду, представників півторамільйонної озброєної маси, на якогось там Оберучева, що завдяки своєму кретинізмові, з переляку збирався обороняти від української нації контору державної скарбниці та почту і телеграф у Києві. Але в Києві тоді ніхто не сміявся. Всі тіпалися: одні з обурення і бажання кров'ю змити образу, другі тіпалися з переляку, треті й самі не знали, чого вони тіпалися.

Авторитет Грушевського, Винниченка, Петлюри та інших довго боровся з безмежним інстинктивним поривом маси з'їзду, що рвалася оборонити честь нації. І невідомо, чим кінчився би цей двобій революційної маси з купкою людей, що виступали в невластивій їм ролі вождів революції. Та неждано ця купка людей одержала підтримку. їй допоміг Оберучев.

Само собою, що штаб військової округи мав не погані інформації про те, що діється на з'їзді. В критичну хвилину в штабі округи вирішили підтримати тих, що боролися проти української революції. Оберучев надіслав повідомлення, що його спровокували і що він уже відкликав своє зарядження.

Ще й по тім з'їзд вимагав арешту і покарання Оберучева і заміни його та інших представників російської влади українцями, які підлягали би Центральній Раді. Але безпосередні наслідки зовнішнього подразнення минали. Потрохи провідники опановують ситуацію. З'їзд переходить до праці відповідно до прийнятої програми.

Звіти з місць. З-поза найрізнорідніших фактів і фарб, якими ілюструють свої звіти делегати, досить яскраво видно все те ж нестримно- могутнє: «Я хочу жити і так буде!» Нема інтелігентних сил до організаційної праці, мало старшин, ніяких інструкцій з центру; перешкоди з боку російського командування, боротьба проти нас пануючої російської демократії — все усувається перед непереможним бажанням самим творити своє життя. І маси дійсно його творять. Свідчать про це кількість делегатів на з'їзд і півторамільйонна маса на місцях, що зі зброєю в руках чекає наказів з Києва, та чи не найкращий свідок те, що росіяни заборонили з'їзд, а тепер бояться про те згадувати і ставлять охорону біля своїх інституцій.

Звіт Військового Генерального Комітету. Працювали, аж пріли. Працювали в якійсь маленькій кімнатці, що відступила «із велікодушія» російська революційна демократія. Прохання, проекти, попередження, передбачення — все пішло до Петербурга, а наслідки раптом зводяться до нулі. «Глух і нєм» Петербург до розпучливих криків і жестів з Києва. Треба інших заходів, щоби розрушити петербурзьке «правительство».

З'їзд обурюється. Не на петербурзьких панів, розуміється. В головах делегатів не знаходиться місця для мотивів поведінки Військового Генерального Комітету, що понижує гідність нації.

Знову контратака провідників. Каяття Генерального Комітету. Обіцянки