Читати книгу - "Виклик"

«Ні, не може людина такий тривалий час перебувати під водою, не дихаючи», — промайнуло у моїй голові.

Вихопивши з комірчини біля холодильника швабру, я заходилася гепати її держаком об підлогу камбуза. Цей шум

негайно привернув увагу Ерні та Марка. Вони кидають битись і обертаються поглянути, що то я роблю.

Як там Джейк? Чи привернула я його увагу?

— Щось він там аж надто довго, еге ж? — мовить Керрі непевним голосом з нотками страху. Дякувати Богові, в голові їй прояснилося.

Я мовчки киваю, і ми всі витріщаємося на люк, чекаючи, коли з'явиться Джейк, щоб хапнути ковток свіжого повітря. Тим часом я вперше помічаю, що вага прибулої води починає гальмувати хід яхти. Таке враження, нібито океан поволі засмоктує нас у свої глибини.

Краєчком ока я бачу радіо та пригадую Джейкові слова про аварійний радіоканал. «Ніколи не знаєш наперед, що може трапитися», — сказав він. А я й не хочу знати.

Джейку, де ти? Мерщій виринай! Будь ласка, виринай і зроби ковток свіжого повітря. Благаю тебе!

Раптом у люку завирувала вода. Спочатку звідти показалася рука, потім голова, а потім — і ввесь Джейк.

Він поволі спинається на ноги в камбузі. На ньому маска і трубка. І більше нічого.

— Що сталося? — питаю я його. — І де твій одяг?

— Наразі слугує затичкою в шлангу, — відповідає він.

Я отетеріло мотаю головою.

— Що-що?

— Уся причина в шлангу, що подає забортну воду для охолодження двигуна. Не питай мене, чому він репнув, але саме це й сталося, тож мені довелося скинути з себе все, щоб припинити течу. Щойно ми вичерпаємо воду, я придумаю якусь більш надійну латку.

Це добра новина. Ні, це просто потрясна новина! Однак у мене з голови ніяк не йде одна думка.

— Е-е-е… Джейку…

— Що?

— Ти голий.

Він обдивляється себе.

— Ага, і дійсно голий, — каже він, зніяковіло посміхаючись. — Утім, ти ж лікар і тому все це багато разів бачила раніше, еге ж?

— Я маю на увазі дітей.

— Що тут такого? Я теж не раз таке бачила, — озивається Керрі та вперше за день осміхається.

— Он як? — відказую я і сама не можу втриматися від посмішки. — Якщо так, то чому ж ти стоїш вилупивши очі?

Керрі береться рум'янцем, Ерні та Марк починають кепкувати з неї, а Джейк хапає у мене з рук відро і прикривається.

— На цій оптимістичній ноті я покину вас і піду вдягнуся, — проголошує він.

Розділ 17

Виявляється, не можна просто так узяти і швиденько вичерпати з яхти п'ятсот галонів холодної морської води. Тут треба добряче упріти.

Решту дня і ввесь вечір я, діти та Джейк тільки тим і займалися, що цебро за цебром виливали воду в океан. Ми терпляче чекали, що невдовзі запрацює електронасос у машинному відсіку й полегшить нам роботу, але так і не дочекалися. Джейк припускає, що двигун теж надто мокрий і тому запустити його наразі не вдасться.

Наші тіла ниють з ніг до голови. Ми так потомилися, що коли нарешті вичерпали всю воду, в Ерні, Марка та Керрі тільки й стало сил, що побажати мені на добраніч.

Не маючи сил навіть повечеряти, вони зморено плентаються до своїх ліжок і, мабуть, засинають, заледве встигши торкнутися подушки.

Я б теж заснула, але мені не дає спокою те, що Джейк і досі ішачить у трюмі в машинному відділенні. Треба ж йому змайструвати на дірку в шлангові латку надійнішу, аніж його одіж, я правильно кажу? Сподіваюся, він упорається з цією проблемою.

Нам усім випав жахливий день, але Джейкові дісталося найважче. Йому довелося спочатку рятувати Керрі, а потім яхту. Відтепер він наш герой. І я просто не маю морального права спати, доки він не скінчить ремонт.

Окрім того, тут, на палубі, так хороше! Над головою багато-багато зірок. У небесах урочисто і тихо. Мені пригадуються ті часи в дитинстві, коли я ходила до католицької церкви, і я промовляю кілька подячних молитов.

Потім, затишно закутавшись у довгу ковдру з прорізом для голови, я відхиляюся на м'яку спинку лавиці, встановленої за штурвалом, і починаю розглядати сузір'я за сузір'ям. Оріон, Ліра, Кассіопея. Мої очі натрапляють на Великий Віз, і я не можу стримати посмішки, водночас і радісної, і сумної. «Знаєш, манюню, фактично Великий Віз — це не сузір'я», — багато разів повторював батько, коли мені було вісім чи дев'ять. Він або забував, що вже розказував мені про це, або хотів, щоб я запам'ятала. «Це просто скупчення зірок, або астеризм, — пояснював він, щоразу майже по складах повторюючи останнє слово. — Це означає, що Великий Віз є лише частиною більшого сузір'я».

Мій батько був заповзятим астрономом-аматором, а ще він був охочим та вправним оповідачем. Саме він кожної неділі водив нас до церкви, він, а не матуся, яка працювала медсестрою у відділенні невідкладної допомоги. Літніми ночами я впродовж кількох годин стояла з ним босоніж на холодній росяній траві, і ми по черзі зазирали в телескоп. Одна з ніжок триноги, на якій кріпився телескоп, зламалася в шарнірі, і я пам'ятаю, як татко полагодив її, принісши зі своєї підвальної майстерні широку липку стрічку.

«Усі ми, — вів далі він, — по-своєму схожі на Великий Віз, бо являємо собою частину чогось більшого, аніж ми є самі. Сподіваюся, що колись ти навчишся сприймати себе саме так».

Мабуть, тому він і любив дивитися на зорі. Татко вірив, що там щось є. Якась вища сила. Щось набагато більше за всіх нас. І мені здається, що я сама знову починаю в це вірити.

Я і досі дуже за ним сумую й увесь час пам'ятаю про нього. Коли ж мене питають, чому я стала лікарем-кардіологом і утвердилася в царині, де домінують чоловіки, я завжди даю ту саму відповідь. Вона складається з речення, яке не потребує подальшого пояснення.

Коли мені було шістнадцять, мій татко помер від серцевого нападу.

Розділ 18

— Ось де ти, — каже Джейк голосом чоловіка, який майже повернувся до свого нормального стану.

Я настільки поглинута зоряними небесами та спогадами про батька, що не чула, як він піднявся з трюма. Він