Читати книгу - "Бухтик з тихого затону"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Швидко, — згодився Сергiйко.
— Це тому, що я винахiдник, — пояснив Бухтик. — Рiвного менi в нашiй рiчцi немає. А ти чим займаєшся?
— Поки що нiчим, — знiяковiло вiдповiв Сергiйко. — Я поки що вчуся.
— Хм, вчишся… А ще що ти робиш?
— Ще? Книжки читаю. Вiршi всiлякi.
— Вiршi… — задумливо повторив Бухтик. — А якi саме вiршi?
Сергiйко подумав-подумав i почав:
Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первый гром…
Бухтик не зводив з хлопця захопленого погляду. Його рот нагадував велику лiтеру О. Маленький чортик навiть хлюпатися перестав.
— Ух ти! — вихопилося в нього, коли Сергiйко дочитав вiрша до кiнця. — А ще знаєш?
— Знаю. От тiльки зараз нiчого не можу пригадати.
— Обов'язково пригадай, — попрохав Бухтик. — I цi вiршi я перекладу для всiх наших водяницькою мовою. Тобi вiдомо, що в нас, водяникiв, є своя мова?
— Я… — затнувся Сергiйко. — Тепер знатиму. А цих… ваших… їх багато?
Бухтик лише посмiхнувся.
— Вистачає, — вiдказав вiн. — Одна Омаша чого варта.
Зненацька в душовiй потемнiшало. Бухтик кинувся до вiкна i радiсно заплескав в долонi.
— О! Хмари знову з'явилися! — вигукнув вiн. — Тепер можна й до затону добiгти. Батько, мабуть, мiсця собi не знаходить. А що я мiг вдiяти? Нiчого. На осоннi я, Сергiйку, й десяти крокiв не зроблю. Та що я тобi кажу! Ти ж сам все бачив.
— А якщо хмара зiйде з сонця тодi, коли ти бiгтимеш до затону? — поцiкавився Сергiйко. — Що тодi буде?
— Буде погано, — сказав Бухтик, i його навiть пересмикнуло. — Ой, як буде погано! Мов та медуза, розтану.
— То я тобi зараз… — Сергiйко схопився з мiсця. — Я тобi зараз рушника принесу, от що! Намочиш його, накинеш собi на голову — i нiяке сонце не буде страшне! Я миттю, зачекай!
Сергiйко вихором влетiв до палати. Рушник — ось вiн! Нi, мабуть, малий буде. А от цей — о, цей пiдiйде!
Вiн хотiв було вийти, як раптом за дверима почулися важкi кроки. Сергiйко зачекав, поки вони трохи вiддаляться, i обережно подивився в щiлинку.
Коридором йшла тьотя Клава. Бiля душової вона спинилася i почала прислухатися. Потiм голосно постукала:
— Є там хтось?
Їй нiхто не вiдповiв i тьотя Клава пробурчала:
— Знову цi забудьки воду не закрили.
I смикнула на себе дверну ручку.
У Сергiйка захолонуло серце. От зараз тьотя Клава побачить, хто там купається — i з нею станеться таке! Таке… Дуже навiть просто втратить свiдомiсть. Хiба ж може людина залишитися спокiйною, побачивши перед собою таку iстоту, як Бухтика? Звiсно, свiдомiсть втратить. Або ще гiрше — здiйме такий крик, що весь санаторiй збiжиться.
Однак все було тихо. А через хвилину дверi душової вiдчинилися i на порозi з'явилася тьотя Клава.
Сергiйко з полегшенням зiтхнув — вигляд у тьотi Клави був зовсiм не переляканий. Мало того; вона мiцно тримала за вухо Бухтика, що опирався з усiх сил.
— Зараз же вiдпустiть мене! — сердито вимагав Бухтик. — Вiдпустiть, а то гiрше буде!
— А от ми подивимося, кому буде гiрше, — вiдповiдала на те тьотя Клава. — Зараз ми з Миколою Володимировичем дiзнаємося, з якої ти палати. Бач, яким опудалом прикукобився! А коли б хтось з дiтей несподiвано зустрiвся з тобою? Як ти думаєш, чи приємно йому дивитися на таке постраховисько?
— Пустiть мене, — вже жалiбнiше упрохував Бухтик. — Вiдпустiть, я бiльше не буду!
— Так я тобi й повiрила, — вiдповiла тьотя Клава, не вiдпускаючи Бухтикового вуха.
I тут Сергiйко побачив, що Бухтик почав розчинятися в повiтрi. Спочатку в нього розтанули руки. Потiм розчинилося його кошлате тiло, голова…
Лише ноги все ще продовжували слухняно слiдкувати за невблаганною тьотею Клавою.
Проте через секунду щезли i вони.
— Коли вже впiймався — то i вiдповiдь зумiй тримати, — повчала мiж тим тьотя Клава. — Зрозумiло тобi?
Вона оглянулася, аби переконатися, зрозумiв її Бухтик чи нi. I остовпiла, побачивши, що нiкого немає. Очi її стали круглими, немов чайнi блюдця, а руки безсило повисли уздовж тулуба.
— Що… що т-таке? — затинаючись, запитала вона в себе. — Куди ж це вiн подiвся, той страхолюд?
Вiдповiдi, звичайно, тьотя Клава не дочекалася.
Вона ще трохи постояла, не зводячи враженого погляду з того мiсця, де тiльки-но мав бути Бухтик. Затим поспiшливо задрiботiла до кабiнету Миколи Володимировича. Незабаром її кроки затихли за поворотом.
Правду кажучи, Сергiйко був здивований не менше, нiж тьотя Клава. Проте вчасно згадав, яким чином Бухтик стає видимим, i хутко витрусив на долоню одну таблетку. Вона одразу ж заворушилася, попливла в повiтрi…
А через секунду перед Сергiйком стояв геть спантеличений Бухтик.
— Чого це вона схопила мене за вухо? — запитав вiн. — Я ж їй нiчого поганого не зробив!
— Тьотя Клава у нас порядок любить, — скоромовкою пояснив Сергiйко. — Коли щось не по нiй — ой-ой-ой!
Вiн втягнув свого нового товариша в душову, намочив рушника i накинув його Бухтиковi на голову.
— Хутчiш, Бухтику! — сказав вiн. — Тiкай, а то зараз влетить нам обом!
Двiчi повторювати не довелося. Бухтик спритно перестрибнув через пiдвiконня, i вже знадвору до Сергiйка долетiло:
— Я ще прийду. Ми ще зустрiнемося, Сергiйку!
Старi приятелi
З тiєї хвилини, як Бухтик подався на розвiдку до лiсового санаторiю, господар затону не мiг знайти собi мiсця. Вiн без упину плавав уподовж берега i щомитi визирав з води, аби побачити, повертається його син чи нi.
I знову плавав, плавав…
— Ну чого б це я так побивалася? — не витримала стара верба, коли господар затону, либонь, всоте пропливав повз неї. — Тепер вже нiчим не зарадиш. Залишається лише чекати.
Старезна верба розмовляла з водяником лише в тих випадках, коли нiкого з стороннiх не було поруч.
Барбула втомлено присiв бiля неї. Скосив погляд на корiння, що стирчало над поверхнею води, i вiдчув легкий бiль всерединi. Пiдводне корiння вiн, як умiв, скрiпив рiчковим намулом. А ось це, надводне… Навiть Бухтик не знав, яким чином його можна змiцнити, навiть старий приятель, господар навколишнiх лiсiв, Даваня, не мiг нiчого порадити.
— Легко тобi так говорити — не побивайся, — з докором сказав Барбула. — А як же менi не побиватися — це ж єдиний мiй син… Ет, i приспiчило Даванi саме в цей час податися до чужого лiсу! Ет!..
Барбула завжди промовляв «ет», коли почував себе кепсько.
— Мусиш сподiватися на краще, — порадила верба.
I в цю мить з глибини лiсу долетiло:
— Ку-ку!
I трохи згодом:
— Няв-няв!
Даваня, коли йому кортiло зустрiтися з старим приятелем, завжди викликав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бухтик з тихого затону», після закриття браузера.