Читати книгу - "Момо"

Та Джіджі сумно похитав головою і сказав:

- Я не можу зрозуміти нічого з того, що ти говориш, бо в моєму серці зав'язано вузлик і тому мені несила ні про що згадати.

Тоді принцеса Момо сягнула рукою в його серце і легенько розв'язала той вузлик. І принц Джіроламо раптом згадав, хто він і де його справжнє місце. Він узяв принцесу за руку й пішов з нею далеко-далеко - туди, де лежить Країна Завтрія.

Коли Джіджі скінчив, обоє якусь хвилину мовчали, а тоді Момо спитала:

- А потім вони побрались?

- Гадаю, що так… згодом.

- А вони вже померли?

- Ні,- сказав Джіджі твердо. - Це я знаю напевне. Чарівне Дзеркало робить людину смертною тільки тоді, коли вона загляне у нього сама-одна. Якщо ж заглядають у Дзеркало вдвох, то тоді знов стають безсмертними. Отож вони так і зробили..

Великий срібний місяць висів над чорними пініями, заливаючи стародавні руїни таємничим сяйвом. Момо з Джіджі тихенько сиділи поруч і довго дивилися на нього, виразно відчуваючи, що протягом тієї миті вони обоє були безсмертні.

ЧАСТИНА ДРУГА

СІРІ ПАНИ

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

РАХУНОК ШАХРАЙСЬКИЙ, А ВСЕ СХОДИТЬСЯ

Є на світі велика й водночас буденна таємниця. Всі люди до неї причетні, кожен її знає, тільки мало хто над нею думає. Більшість людей просто приймає її як факт, анітрохи не дивуючись. Ця таємниця - час.

На світі є календарі й годинники для того, щоб вимірювати час, та все це мало важить, бо всяк знає, що іноді година може здатися нам вічністю, а іншим разом вона промайне як одна мить. Це вже - що за цю годину трапляється пережити.

Бо час - це життя. А життя мешкає в серці.

І саме цього ніхто не знав краще, як Сірі пани. Ніхто не знав ціни однієї години, однієї хвилини, ба навіть однієї-однісінької секунди життя так, як вони. Щоправда, розуміли вони його на свій лад, так, як, наприклад, п'явка розуміє ціну крові, і на свій лад порядкували ним.

У них були свої плани щодо людського часу. То були далекосяжні й ретельно розроблені плани. Для Сірих панів найважливіше було те, щоб ніхто не дізнався про їхню діяльність. Непомітно утвердились вони в житті великого міста і його жителів. І потихеньку, не привертаючи нічиєї уваги, посувалися щодень далі, захоплюючи людські володіння.

Вони знали кожного, хто міг так чи інак придатися для їхніх планів, геть-геть заздалегідь, ще коли той і гадки ні про що не мав. Вони тільки чекали слушної нагоди, щоб його скрутити. І робили все для того, щоб цю нагоду наблизити.

Ось, наприклад, був собі пан Фузі, перукар. Хоч і не хтозна-який видатний майстер, а все ж на своїй вулиці шанований. Він був ні вбогий, ні багатий. Його перукарня в центрі міста, була невелика, і він наймав одного-єдиного учня.

Якось пан Фузі стояв на дверях своєї майстереньки, чекаючи відвідувачів. Учень мав вихідний, і пан Фузі був сам. Він дивився, як дощ ляпотить по вулиці,- надворі стояв похмурий день, і на душі в пана Фузі було невесело. «Отак минає моє життя, - думав він,- серед чикання ножиць, мила і базікання клієнтів. Що мені з такого життя? І, як я помру, все буде так, неначе мене й не було ніколи».,

Ні, пан Фузі був аж ніяк не від того, щоб трішечки побазікати. Він навіть дуже полюбляв докладно з'ясовувати клієнтам свої погляди і вислуховувати їхню думку. Та й проти чикання ножиць і мила він насправді нічого не мав. Його робота давала йому видиму втіху, і він знав, що робить її добре. А вже голити підборіддя він умів як ніхто інший. Та в житті іноді трапляються хвилини, коли здається, що все це нічогісінько не варте. Це з кожним буває.

«Усе моє життя змарноване,- думав собі пан Фузі. - Хто я такий? Нещасний голяр. Ось що з мене вийшло. Якби я вмів жити по-справжньому, то був би тепер зовсім іншою людиною!»

Та як воно жити по-справжньому - це пан Фузі уявляв тьмяно. Йому тільки марилося щось значне, розкішне, щось таке, як ото на малюнках в ілюстрованих журналах.

«Але ж,- думав він понуро,- на все це я за своєю роботою не маю часу. Щоб по-справжньому жити, то треба мати час. Треба бути вільним. А я - довічний бранець чикання ножиць, базікання й мила…»

Саме тієї миті де не взявся чудовий попелясто-сірий автомобіль - він зупинився під самісінькою перукарень-кою пана Фузі. З машини виліз Сірий пан і ввійшов до майстерні. Він поставив свого свинцево-сірого портфеля на столику перед дзеркалом, почепив круглого цупкого капелюха на гачок, сів у крісло, вийняв з кишені нотатника й почав гортати його, пахкаючи манісінькою сірою сигарою.

Пан Фузі зачинив двері майстереньки, бо йому здалось, що в його невеличкому будиночку раптом зробилося незвичайно холодно.

- Чим можу прислужитися? - запитав він спантеличено. - Вас поголити чи підстригти? - І в ту ж мить подумки вилаяв себе за нетактовність, бо в Сірого пана була блискуча, як коліно, лисина.

- Ні те, ні друге,- сказав Сірий пан, не усміхнувшись, якимось невиразним, так би мовити, попелясто-сірим голосом.- Я з Ощадкаси Часу, агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе. Ми довідалися, що ви бажаєте відкрити в нас поточний рахунок.

- Це новина для мене,- заявив пан Фузі, ще дужче спантеличений. - Сказати правду, я досі навіть не знав, що така установа взагалі існує.

- Ну то тепер уже знаєте,- сухо відказав агент і, погортавши свій нотатник, повів далі: - Адже це ви - пан Фузі, перукар?

- Авжеж, це я,- мовив пан Фузі.

- Ну то я втрапив,- буркнув Сірий пан і згорнув нотатника. - Ви - наш кандидат.

- Себто як?- ще дужче здивувавшись, запитав пан Фузі.

- Бачите, любий пане Фузі,- сказав агент,- ви марнуєте своє життя на клацання ножицями, базікання й мильну піну. Коли ви помрете, все буде так, неначе вас ніколи й не було на світі. Якби ви мали час жити по-справжньому, то з вас була б цілком інша людина. Отож усе, чого ви потребуєте,- це час. Чи правду я кажу?

- Я й сам щойно про це думав,- промовив пан Фузі й мерзлякувато здригнувся, бо, хоч двері були