Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

— Чіп! Не біжи! Вроді ми — це не ми!

Правильно. Коли за тобою женуться, бігти — останнє

діло. Завжди треба спокійно йти. Тоді тебе ще й питатимуть: «Не бачив, тут такий не пробігав?» І ти спокійно можеш сказати: «Бачив. Отуди побіг».

Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро.

Ми чомусь були певні, що Книш і Бурмило обов'язково пішли на метро.

По ескалатору ми вже бігли, незважаючи на заклики радіотьоті. Вискочили на станцію: зирк-зирк!

— Оно! — вигукнув Ява. І справді — у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилів «спінджак». Ми ледве встигли вскочити у сусідні двері того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вільне місце і лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили її, розірвали надвоє, сіли і, кожен прикриваючись газетою (ніби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але біля дверей, де він стояв, людей було багато, і ми бачили тільки його вельветове плече. «А де ж це Книш, що його не видно? — подумав я.— Невже розділилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фільмах завжди так роблять».

Враз у вагоні стало біло — поїзд вирвався з-під землі на поверхню. Станція «Дніпро».

Вискочили ми, прикриваючись газетами, слідом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий «спінджак» обернувся — ніякий то був не Бурмило, а якийсь незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!

— Проґавили! — розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту біля перил, не знаємо, що робити. Стрілою шугонуло метро через річку ген аж до самісінького обрію, де тоненькою смужкою ліс чорніє. Мчать по красеню-мосту голубі експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси... А під мостом по Дніпру «Метеори», «Ракети» на підводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабіч мосту здоровеннецькі фігури — дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє, і тітка — голубів підкида. Пейзаж — прямо тобі з науково-фантастичного фільму. Красота!

— Може, вони цей міст хочуть у повітря висадить, а ми... — сказав Ява.

— Ну да?! — недовірливо вигукнув я.

— А що ж! Кіно «Акваланги на дні» пам'ятаєш?

Ще б пак! Кілька днів тому бачили. Отаке-о шпигунське кіно! Після того мені всю ніч шпигуни в аквалангах під водою снилися. Мама казала, що я навіть булькав уві сні. І все-таки...

— Та ні,— сказав я,— навряд.

— А чого б вони акваланг купляли? Теж іще спортсмени найшлися!

Тут я нічого не міг сказати. Дійсно, з тим аквалангом було пов'язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажіть, будь ласка, здався акваланг немолодим сільським дядькам, які навіть зарядки зроду не робили?

Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.

— І що ж ото воно за двадцять залізних... про які вони говорили? «Якість бронебійна...» — задумливо мовив Ява. Я знизав плечима.

— Зброя?.. Вибухівка?.. — примружився на мене Ява.— І який же тут зв'язок — акваланг... двадцять залізних?

І раптом — наче блискавка спалахнула в голові.

— Стривай! — кажу, а в самого аж мороз поза шкірою.— Тато колись читав у журналі. Розказував... Десь у Чехо-Словаччині в якомусь озері, Чорному, чи що, шпигуни пірнали в аквалангах. Намагалися підняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залізних ящиків. То був архів гестапо, який фашисти затопили, відступаючи. Дуже важливі документи... списки воєнних злочинців. І в Австрії така ж сама петрушка була, теж в озері, і теж шпигуни з аквалангами.

— Точно! Це воно! Ух ти-и! — загорівся Ява.— Ну да ж, «двадцять залізних», і «вермахт», і акваланг, і...

Він не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцію, залунало:

— Учні з села Васюківки, що приїхали на екскурсію до Києва, Рень і Завгородній, вас чекають на виході з станції «Дніпро»!

Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги підкосилися. Так це було несподівано. Нам здалося, ніби всі оті сотні людей, що на станції і внизу на набережній юрмляться, всі одразу на нас подивилися.

І ми враз зробилися маленькі-маленькі і наче голі. Вперше у житті наші прізвища назвали по радіо.

— Не бійсь,— отямився нарешті Ява.— То, напевно, Галина Сидорівна. Розшукує нас. Гайда!

Ми подріботіли до виходу.

Зирк-зирк: ні Галини Сидорівни, ні наших — і духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий міліціонер. Угледів нас і одразу:

— Стоп! — руку підняв.— 3 Васюківки? Рень і Завго-родній? Вас мені й треба. Пішли.

От тобі й «не бійсь!». Попалися! За хуліганську нашу поведінку у «Динамо», за оті вудлища проклятущі!

Прикипіли мої ноги до землі і якісь ватяні зробилися — от-от на підлогу сяду.

— Ну пішли, чого ж ви,— обернувся міліціонер.— На руках мені вас нести, чи що!

Ледве я з місця зрушив.

Вийшли ми з метро, дивимось — стоїть синя машина з червоною смугою на боці, і на тій смузі написано: «Міліція». І веде нас міліціонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сідайте», а сам — біля шофера. Зняв трубку (радіотелефону) і говорить:

— Товаришу лейтенант! Доповідає старшина Паляничко. Хлопців знайшов. Везу на оперативній машині куди треба.

Ми так і обімліли. Ну все! «Куди треба». У тюрму, значить, везе. Пропали ми.

Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми більше не будемо, одпустіть», а ми — ані слова. Горді ми!

Один до одного попритулялись, їдемо і крізь заґратоване віконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами і святковими транспарантами. Першотравень же післязавтра. Всюди люди веселі, усміхнені, вільні. А ми... у тюрму їдемо. А справжні шпигуни на свободі ходять. І так нам прикро стало — хоч плач.

— Ех ви! — не витримав Ява.— Не тих ви взяли, кого треба!

— Тобто? — обернувся старшина.

— От вам і «тобто»! — закопилив губу Ява.— Може, ми за справжніми шпигунами стежили...

— Ну?! — ліва брова старшини вигнулася у знак запитання.

— От вам і «ну».