Читати книгу - "Гаррі Поттер і Напівкровний Принц"

- ...на жаль, випадкова грубість трапляється занадто часто, - серйозно закінчив за нього Дамблдор. - Краще взагалі не говорити, дорогий друже. О-о, а це, либонь, Петунія.

Відчинилися двері на кухню - за ними в гумових рукавицях і фартусі, пов’язаному просто на нічну сорочку, стояла тітка. Вона, як завжди, перед сном начищала до блиску всі можливі кухонні поверхні. Її коняче обличчя виказувало глибокий шок.

- Албус Дамблдор, - представився Дамблдор, коли дядько Вернон так і не спромігся його відрекомендувати. - Ми з вами листувалися. - (Гаррі подумав, що це трохи дивний спосіб нагадати тітці, що він колись був прислав їй вибухового листа, але тітка Петунія не стала заперечувати.) - А це, мабуть, ваш син Дадлі?

Дадлі саме визирнув з вітальні. Його величезна білява голова, що стирчала зі смугастого коміра піжами, здавалось, не мала під собою тіла, а рот від подиву й страху роззявився. Дамблдор якусь мить помовчав, чекаючи, чи не скаже хтось із Дурслів хоч слово, однак мовчанка тривала, тож він усміхнувся.

- Будемо вважати, що ви запросили мене до вітальні?

Дадлі аж відсахнувся, коли Дамблдор пройшов повз нього. Гаррі з телескопом і кросівками зістрибнув з останніх сходинок і побіг за Дамблдором, який тим часом усівся в найближче до каміна крісло і з поблажливою цікавістю розглядав вітальню. У цю обстановку він абсолютно не вписувався.

- То ми... хіба ми не їдемо, пане професоре? - занепокоївся Гаррі.

- Їдемо, звичайно, але є кілька справ, які перед тим треба обговорити, - пояснив Дамблдор. - І я волів би це робити не надворі. Ще трохи позловживаємо гостинністю твоїх тітки й дядька.

- Он як? Позловживаєте?

Вернон Дурслі зайшов у кімнату, до плеча йому тулилася Петунія, а Дадлі ховався в них за спинами.

- Так, - просто сказав Дамблдор, - позловживаю.

Він так швидко вийняв чарівну паличку, що Гаррі її майже не помітив; недбалий помах - і ось диван ковзнув уперед, штурхнувши усіх трьох Дурслів попід коліна так, що вони беркицьнули на нього купою. Ще один помах палички - і диван від’їхав на попереднє місце.

- Посідаймо й ми зручненько, - люб’язно додав Дамблдор.

Коли він ховав чарівну паличку в кишеню, Гаррі побачив, що рука в нього чорна й поморщена, мовби на ній обгоріла шкіра.

- Пане професоре... що з вашою...

- Потім, Гаррі, - зупинив його Дамблдор. - Сідай.

Гаррі сів у вільне крісло, намагаючись не дивитися на Дурслів, яким від подиву заціпило.

- Припускаю, що ви збиралися почастувати мене якимись напоями, - сказав Дамблдор дядькові Вернону, - але, судячи з усього, моє припущення аж до безглуздя оптимістичне.

Третій помах чарівної палички - і в повітрі з’явилися запорошена пляшка та п’ять келихів. Пляшка перехилилася й щедро налила в келихи рідину медового кольору, після чого келихи полинули до всіх, хто був у вітальні.

- Найкращий, настояний у дубовій діжці мед мадам Розмерти, - пояснив Дамблдор, піднімаючи келих до Гаррі. Той теж упіймав свій і відсьорбнув ковток. Він ще ніколи такого не куштував, і мед йому надзвичайно припав до смаку. Дурслі швидко обмінялися переляканими поглядами і спробували свої келихи іґнорувати. Це був неабиякий подвиг, бо келихи делікатно стукали їх по головах. Гаррі не міг позбутися підозри, що Дамблдор просто розважається.

- Ну, Гаррі, - розвернувся до нього Дамблдор, - виникла проблема, яку, сподіваюся, ти зможеш для нас вирішити. Для нас, тобто для Ордену фенікса. Та насамперед мушу тобі сказати, що тиждень тому знайшовся Сіріусів заповіт, у якому він заповідає тобі всю свою власність.

На дивані повернув голову дядько Вернон, але Гаррі на нього й не глянув. Він не міг придумати, що сказати, крім:

- О, добре.

- В основному все дуже просто, - вів далі Дамблдор. - Покладеш помірну кількість золота на свій рахунок у Ґрінґотсі й успадкуєш усе Сіріусове майно. Щодо спірної частини спадщини...

- Помер його хрещений батько? - голосно спитав з дивана дядько Вернон. Дамблдор і Гаррі озирнулися. Келих з медом наполегливо гупав Вернона по голові; той намагався його відштовхнути. - Помер?.. Його хрещений батько?

- Так, - підтвердив Дамблдор. Він не питав, чому Гаррі не сказав про це Дурслям. - Річ у тім, - пояснював він далі Гаррі, наче їх ніхто й не перебивав, - що Сіріус залишив тобі ще й дванадцятий номер на площі Ґримо.

- Йому залишили будинок? - жадібно перепитав дядько Вернон, звузивши очиці, та ніхто йому не відповів.

- Можете й далі користуватися ним, як штаб-квартирою, - запропонував Гаррі. - Мені все одно. Беріть його собі, мені він не потрібний. - Гаррі, якби міг, і ногою більше не ступав би у будинок номер дванадцять на площі Ґримо. Він боявся, що його там переслідуватимуть спогади про Сіріуса, який тиняється, самотній, по темних затхлих кімнатах, ув’язнений у будинку, з якого він так розпачливо прагнув вирватися.

- Це щедро з твого боку, - сказав Дамблдор. - Проте нам тимчасово довелося той будинок покинути.

- Чому?

- Бо, - пояснив Дамблдор, ігноруючи бурмотіння дядька Вернона, котрого вже добряче гатив по голові наполегливий келих меду, - за родинною традицією будинок Блеків має передаватися у власність прямим спадкоємцям, тобто наступному чоловікові на прізвище Блек. Сіріус був останній такий спадкоємець, оскільки його молодший брат Реґулус помер ще раніше і вони обидва не мали дітей. Тому, хоч у заповіті абсолютно чітко зазначено, що він хоче передати будинок тобі, існує ймовірність, що на споруду наклали чари або закляття, щоб нею ніхто не зміг володіти, крім чистокровця.

У Гаррі перед очима ожило яскраве видовище: портрет Сіріусової матері, що висів у коридорі будинку номер дванадцять на площі Ґримо. Портрет верещав і плювався.

- Не сумніваюся, що так воно і є, - сказав він.

- Безумовно, - погодився Дамблдор. - А якщо такі чари існують, то право на володіння будинком найпевніше має перейти найстаршому з живих Сіріусових родичів - тобто до його двоюрідної сестри Белатриси Лестранж.

Не тямлячи, що робить, Гаррі зірвався на ноги; телескоп і кросівки впали з колін на підлогу. Белатриса Лестранж, убивця Сіріуса, успадкує його будинок?

- Ні! - видихнув він.

- Звісно, ми теж би воліли, щоб він їй не дістався, - спокійно промовив Дамблдор. - Ця ситуація небезпечна ускладненнями. Ми не знаємо, чи ті чари,