Читати книгу - "Анна Київська"

— Ляжте, — сказала вона.

Незнайомець, вельми здивувавшись, ліг на землю. Це був плечистий, кремезний чоловік, високий на зріст і молодий, але з грубими, різко окресленими рисами обличчя, добротно, хоч і просто, вдягнений; він був без бороди, з коротко підстриженою чуприною. Незнайомець мовчки дивився на цю розпатлану дівчину, яка щось шукала в прив'язаній до сідла торбині. Нарешті вона дістала якусь пляшечку, відкоркувала її і піднесла собі до носа. З її задоволеного вигляду він здогадався: вона знайшла те, що шукала. Дівчина скропила рідиною жмут моху й приклала його до рани. Вона тримала мох доти, доки кров перестала цебеніти. Примруживши очі, чоловік стежив за дівчиною, що схилилася над ним: її напахчені коси спадали йому на груди. Вона не була схожа на жодну з тих жінок, яких він знав; вона була вища й міцніша за них, мала куди зухваліші очі, впевненіші рухи, густіші коси і, що особливо вражало, була дуже вродлива! Чоловік зробив спробу пригорнути її, та не зогледівся, як у вільній руці в дівчини з'явився кинджал.

Раптом лісову галявину наповнили крики людей та іржання коней. Під'їхали Олена, зброєносці та проводир. Не встиг кінь годувальниці зупинитись, як вона, хоч була й досить огрядна, зіскочила на землю.

— Дитино моя, дитино моя, з тобою нічого не сталося? Якого ж страху ти нагнала на мене! Зглянься наді мною!

— Не кричи на мене, Олено, я змагалася наперегони з оцим рицарем. Я виграла, а він упав з коня, і тепер я лікую його.

— Я бачу, що ти його лікуєш! Він серйозно поранений?

Анна показала жмут моху.

— Кров більше не йде… Пане, — звернулася Олена до пораненого, — ваше щастя, що ви натрапили на мою господиню. Вона так добре вміє лікувати, що простолюд у нас удома прозвав її Морою.

— Морою? — прошепотів незнайомець і знепритомнів.

— Він утратив багато крові. Треба розшукати його людей.

Цієї миті на галявину виїхав чималий загін і оточив їх. Чоловік в одежі ченця схилився над пораненим.

— Що сталося з герцогом?

— Здається, він упав з коня, — сказав один із зброєносців.

— Ви з Франції? Що ви робите в цих місцях?

— А що ви тут робите, панотче?

— Юний зухвальцю, ти знаєш, із ким розмовляєш?

— Ні, але здогадуюся, що маю справу з вельможними особами. Мене звати Арно Лаонський, а оце — мій брат Віктор Данп’єрський. Ми з почту єпископів Шалонського й де Мо, гостей архієпископа Нюрнберзького. Але ж… Куди це вона знову подалася? Пані!.. Пані, зачекайте нас…

Зброєносці скочили на коней і кинулися вслід княжні, якій набридло це базікання.

— До побачення, панотче! — лише встиг крикнути Арно й зник у лісі.

Чоловік в одежі ченця знизав плечима і обернувся до пораненого. Той розплющив очі.

— Моро!

— Що ви кажете, ваша величносте?

— Де та дівчина, що лікувала мене?

— Поїхала. Її супроводжують французькі зброєносці.

— Я хочу розшукати її.

— Це неможливо, ваша величносте, ми повинні приїхати до імператора без запізнення. Тільки імператор може поклопотатися про вас перед папою.

Той, кого чернець називав «ваша величність», важко підвівся.

— Ви, отче, маєте слушність. Але я залюбки віддав би одне з моїх міст, аби тільки дізнатися, хто та дівчина.

— Вона, безперечно, з почту руської княжни, по яку послав своїх людей король Генріх. Він має намір одружитися з нею.

Герцог голосно розреготався.

— Той чоловік нічим не загрожує непорочності сердешної дівчини! Та коли вона така гарненька, як оця мисливиця, то, слово честі, я хочу потиснути їй руку!

— Ваше величносте, ви маєте всі надії одружитися з принцесою Матільдою, тож не думайте про іншу жінку…

Герцог і чернець посідали на коней, що їх тримали зброєносці.

— Як завше, ви, отче, маєте рацію. Забудьмо про дівчину, яку звати Морою.

— Морою?

— Так сказала жінка, що супроводжувала її.

— Мора… Мора… Чарівниця!

— Що ви кажете? Я нічого не розумію…

— Здається, Мора, якщо я не помиляюсь, — ім’я однієї чаклунки зі слов’янських легенд. Вона без угаву заплітає свої коси й цим спокушає тих, хто наближається до неї.

— Чарівниця Мора… Це ім’я їй пасує: пахощі її довгих кіс зачарували мене. Ох!

Остроги й вигуки зірвали з місця коней, і ті, заіржавши з люті й болю, помчали лісом.

Нарешті Анна та її супутники дісталися до невеличкої дерев’яної каплиці, де старий чернець продавав реліквії святого Зебальда.

— Це тут могила святого? — спитала Олена у проводиря.

— Ні, цю каплицю спорудили на місці, де стояла його хижка, а могила в місті. Я думав, княжна саме тут бажала поклонитися його пам’яті.

Олена насилу стрималася, щоб не дати проводиреві ляпаса. Збагнувши, як він завинив, бідолаха впав навколішки.

— Прошу вас, не розповідайте нічого панові архієпископу, він накаже виколоти мені очі!

— І це було б по заслузі,— пробурмотіла Олена. — Тобі пощастило, що з княжною нічого не сталося, а то я сама виколола б тобі очі й вирвала б язика і серце!

Анна, що вже зайшла до каплиці, молилася перед грубо виліпленою статуєю Пречистої діви, яку осявало мерехтливе світло воскових свічок.

Розділ восьмий

КІНЕЦЬ ПОДОРОЖІ

Вони в’їхали в густий ліс, такий темний, що їм здавалося, ніби вони посуваються в нескінченній пітьмі.

Ульм, як і Влтава в Празі, ніс на собі величезні брили криги. Під Тюбінгеном на них знову напали розбійники, але відважна охорона відігнала їх, убивши з десяток сіромах, озброєних кийками та добрими мечами. В цій сутичці було легко поранено лише одного француза. Серед французів найхоробрішим виявився воїн із скаліченим обличчям, якого взяли на службу в дорозі; його мужність помітив Гослен і привітав сміливця. А той щось буркнув у відповідь і відійшов убік, витираючи кинджала об свій подертий одяг.

Дні стали довшими й тепер здавалися нескінченними. Після від’їзду валки з Нюрнберга дощ, власне, й не вщухав; коні падали з ніг, повози та хури грузли, від вогню йшло більше диму, ніж тепла. Ніщо вже не могло розважити Анну: ні казки її годувальниці, ні базікання Ірини, ні пісні придворних дам, ні музика пажів, ні уроки французької, що їх давав їй єпископ Готьє, ні навіть маленькі звірки, яких підбирав у лігвищах Гослен.

Багато разів Гослен сварився на проводирів, звинувачуючи їх у тому, що вони ведуть валку не тією дорогою. Болгари знизували плечима і їхали далі ступою на своїх гнідих конях, на диво, як для франкських вершників, витривалих. Нарешті вони дісталися до широкої річки й перебралися через неї