Читати книгу - "Звірослов"

- А! От що! Сімдесят восьмий.

- Повний, будь ласка!

- Тисяча дев’ятсот.

Лікарка незадоволено дивиться на Беллу.

Нарешті побачила мене, думає Белла. Є лікарі, які за зовнішнім виглядом пацієнта можуть встановити діагноз.

Що її болить, думає лікарка, акуратно витираючи серветкою сліди персика з рук і обличчя. Напевно, чоловік покинув і все почало боліти. Головний біль незрозумілого походження. Так.

Медсестра простягає лікарці через стіл обліковий журнал. Каже при цьому:

- Вчора по радіо чула, що температура води в Чорному морі 27 градусів.

- Ох! - театрально стогне лікарка. - 27 градусів! Окріп! Хочу в купальнику, і на море, і на місяць!

- То поїдьте, - несміливо вклинюється Белла.

- Поїдьте! Тут поїдеш! Як черга під кабінетом з ранку до вечора!

- А у вас немає відпустки?

Лікарка скоса позирає на Беллу. Запор, думає вона. Напевно, не може висратися. Я таких, як ця, бачу наскрізь. Боже, і чим я думала, коли ставала терапевтом?!

- Так, - лікарка діловито береться за роботу, - як звати?

- Белла.

- Белла? Ви угорка?

- Ні-ні, - Белла ніяковіє. - Але я два рази там була.

- Де?

- В Угорщині.

Лікарка перекидається з медсестрою кривими усмішками. Усе зрозуміло. Діагноз - психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

- І як там, в Угорщині? - приязно щебече медсестра.

- Я була давно, чесно кажучи, уже погано пам’ятаю. Але купила собі там таку гарну бірюзову куртку.

Белла замріяно зітхає.

- Ту куртку, - продовжує вона, - зажувало в пральній машині, і довелося викинути все разом.

Двері кабінету прочиняються і в одвірку з’являється чиясь лисенька, але дуже вусата голова.

- Можна? - питає голова.

- Нє, ну які люди пішли! - зривається лікарка. - Зачекайте в коридорі! Не бачите, в мене женщіна!

Двері поспіхом зачиняються.

Лікарка рішуче береться за Беллу.

- Белла, сімдесят восьмого року народження. Тисяча дев’ятсот. Чого ви прийшли? ЩО ВАС БОЛИТЬ?

Белла мовчить. Вагається.

- Розумієте, мене… мене так щоб боліти, то нічого не болить. Просто… не знаю, чи ви зможете допомогти… чи це взагалі справа лікарів, не знаю…

- Женщіна! Або говоріть, або нікого не затримуйте! Люди під дверима чекають!

- Так-так, я вже кажу.

- Ну?

- Мені сниться мужчина.

- Ваш?

- Ні.

- Знайомий.

- Ні.

- Як часто сниться?

- Кожної ночі.

- Як довго?

- Не знаю. Рік. Два.

- Діагноз: психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

Лікарка мовчки дивиться у вікно. Крізь вікно видно трамвайне депо і цвинтар старих трамваїв.

- Може, і не треба було так… - бубонить собі під ніс.

- Григоровна, не звинувачуйте себе! Усі ми люди! - Аллочка тільки й чекала моменту, щоб висловитися. - І в людей нерви не залізні. Ну, зірвалися, всяке буває…

- Та я не то щоби… Просто… Знаєш, я її звідкись знаю… Десь вже її бачила…

- Григоровна, зробити чай? Щоб розслабилися! Я зроблю! Вам який? Чорний чи зелений?

Григорівна - мініатюрна астенічна блондинка років сорока п’яти. Нагадує сарану, засушену поміж сторінками товстої книжки.

- Може, й добре, що ви не поїдете цього року на море, - запопадливо торохкоче Аллочка, заварюючи обіцяний чай.

- Чого це добре?

- Я чула, цього року на Южному березі пошесть за пошестю. Спочатку медузи, яких розвелося на прибережжі стільки, що неможливо було купатись. Розумієте, так, ніби бовтаєшся у медузах, а не у воді. Страх як багато. А потім - сарана. Фу. Літала всюди, і на пляжах тоже. Цілі хмари сарани. Кілька разів даже нападала на отдихающих.

- Ну, Алла, ти же медсестра…

- Ну і що, що медсестра? - обурюється Аллочка.

- Сарана не нападає на людей. А медузи - та сама вода. Дев’яносто дев’ять відсотків вода.

- Григоровна, - Аллочка ставить на стіл перед лікаркою її горнятко чаю, без цукру і без лимона, - я кажу тільки те, що чула по телевізору. А медуз, щоб ви знали, я в житті ніколи не бачила.

- Я згадала її! - вигукує Григорівна за п’ятнадцять хвилин до закінчення зміни.

Столітня бабця, що сидить перед нею, каже:

- Га? Що кажете? Я ветеран войни, мені полагається безплатно.

- І хто вона? - без особливої охоти запитує медсестра Аллочка, виводячи столітню бабцю в коридор.

- Ця Белла… Вона з будинку навпроти. Точно. Я згадала.

- Сусідка ваша, виходить.

- Я поставила правильний діагноз, - Григорівна полегшено зітхає, - вона дійсно божевільна.

- Як її божевілля проявляється?

- Лікарю іноді вистачає одного погляду, щоб усе про пацієнта зрозуміти.

Медсестра Аллочка оголошує решті черги за дверима відбій. На сьогодні прийом закінчено.

- Вона не небезпечна? - питає, зачинивши двері зсередини на ключ.

- Хто, Белла? Ні. Вона кошатниця. Годує всіх котів у районі. І котів, і псів, словом, не здивуюся, якщо і щурів годує. Розвела біля дому цілий зоопарк. Її всі не люблять.

Григорівна причісується перед дзеркалом, потім перевзувається зі шльопанців у туфлі на високих підборах, знімає білий халат - і під ним тонка синтетична сукенка салатового кольору, яку б носила сарана, випадково перетворившись на людину.

- Ха, Белла, - говорить Григорівна, - яке дурне ім’я. Дуже їй личить. Коли б я не встала, як би рано не було - вона вже біля під’їзду, розкидає по пластмасових мисочках помиї. Звірини збирається навколо сила-силенна. Страшно пройти, чесне слово. Деякі пси по пояс. Я живу на першому поверсі, мені все видно. Люди з нею сваряться, але де там?! Не допомагає. Вона тільки дивиться на тебе, ніби з хреста знята, кліпає і мовчить. Викликали санепідемстанцію, і гицелів, і в ЖЕК заяви писали - всьо дурно.

- Дивишся на таких, - обурливо зауважує медсестра Аллочка, - думаєш, боже, які добрі, тваринок годують, а як копнути глибше, то чого годують? Бо мужика давно не мали. У баби дах їде лише по причині одсутствія мужика.

Григорівна здивовано витріщається на свою медсестру. Ніколи б не подумала, думає вона, що Алла здатна сказати щось настільки… гм… вульгарне. Уголос каже:

- Котики, песики - тільки зовнішній прояв витісненого сексуального бажання.

- Я так і хотіла сказати.

Медсестра Аллочка густо червоніє.

Пізно, думає Григорівна.

2

Григорівні сниться війна. Вона заледве розплющує очі. Їй здається, що вся вона - руки, ноги - усе її тіло вимащене в чужу кров. У вухах ще продовжує дзвеніти від розірваних десь зовсім поруч снарядів.

- Та що це таке! - вигукує в ранкову сутінь Григорівна. - Я ж ніколи і війни толком не бачила. І фільмів про війну ніколи не любила. Звідки це?

Боса чимчикує у ванну, щоб хляпнутися холодною водою. Поволі приходить до тями.

- Знову встала зарано.

Підходить