Читати книгу - "Джури козака Швайки"

- Ану, лайдаки, йдіть-но сюди! - звелів вусатий челядник.

- А ви нам нічого не зробите? - запитав Грицик.

І це чомусь обурило молодшого вершника. Він хльоснув канчуком по халяві і злісно вишкірився.

- Диви, воно ще й пащекує! Чуєш, що тобі кажуть?

- Не підходьте, - попередив Грицик. - Бачите, бугай сердиться!

На Петрика й справді находив шал. Він люто копнув ратицею землю, очі йому наливалися темною кров’ю.

І тут Санько не витримав. Він помітив, що між ними і вершниками опинилися ще кілька корів.

- Тікаймо! - гукнув він Грицикові і кинувся у бік Чортового яру.

Молодший з прибульців уперіщив свого коня і кинувся навперейми втікачам. Тієї ж миті Петрик з несподіваною жвавістю кинувся до нього. Жахно заіржав кінь. Нелюдським голосом зарепетував необачний вершник і раптом змовк.

Заревли, заметушилися корови. Вони відчули запах крові. Якусь мить старший челядник отетеріло роздивлявся роздертий живіт коня і непорушне тіло свого товариша. Тоді зло лайнувся і, широким колом оминаючи розшалілого Петрика, кинувся за хлопцями. Проте не встиг - ті вже скотилися до яру. Між кущів промайнула брудна Грицикова сорочка, і вершник, не роздумуючи, пустив у хлопця стрілу. Не вцілив. Другу і третю випустив навмання. А затим чимдуж погнав коня назад, бо Петрик уже був неподалік від нього.

Хлопці переховувалися в чагарях до ночі. Вони страхалися з’явитися на очі навіть дідам-пастухам. Лише пізно увечері, коли в селі згасли останні вогні, городами прокралися до Санькової хати.

Мати стояла на порозі. Схопила хлопців, втягла їх до хати. Нашвидкуруч завісила вікно і засвітила каганця.

Санько мимоволі зойкнув - мамине обличчя було геть вкрите синцями.

- Тікайте, синочки, - шепотіла вона розпухлими вустами. - Ці нелюди обіцяли скарати вас на смерть, коли спіймають. Втікайте, дітоньки, бо вони взавтра повернуться!

- Куди ж нам втікати, мамо? - розгублено запитав Санько.

- Аби ж то я знала! - розпачливо схлипнула мати. - Ось тобі свитка, ось вам сорочечки і вузлик з хлібом… Тікайте, дітки! Десь переховайтеся, а за тиждень повертайтеся. Може, і вгамується.

Вона обняла сина, і її плечі затрусилися в беззвучному плачі.

- За тиждень повертайтеся, - прошепотіла їм услід.

Проте хлопці не повернулися ні за тиждень, ні за місяць.

А за якусь годину до Санькової хати зі стогоном придибав дід Кібчик.

- Ледве дістався, небого, - сказав він. - Схоже, всі печінки повідбивали, гаспиди… Демкові теж перепало. І всім хлопцям, які не встигли втекти. Побили і забрали з собою… - з зусиллям вдихнув повітря і поцікавився: - Твій хоч приходив?

- Приходив, - схлипнула мати. - Вигнала я їх з хати… Нехай заховаються, де зможуть… А мені вже байдуже.

- Гай-гай, - похитав головою дід Кібчик. - А я оце збирався сказати їм, куди податися. Та бачиш, не встиг. Ноги, бач, не тримають…

ЛЮДСЬКИЙ ГОЛОС МЕЖИ ЗВІРІВ

Хлопці скрадалися між городів, мов двійко злодіїв. Бо хто його знає - побачить якийсь сусіда, спіймає і відведе до пана. Бо ж пан велів нагородити тих, хто їх спіймає.

За селом хлопці зупинилися. Над їхніми головами з писком миготіли кажани. У високому небі холодним сяйвом мерехтіли зірки. З лісу долинув стривожений голос оленя.

- Куди тепер? - запитав Санько.

Грицик відповів не одразу. А й справді, куди податися? В селі, звісно, лишатися не можна. І неподалік від нього теж. Бо слуги пана Кобильського можуть повернутися з собаками гончаками. То ж треба було відійти від села якомога далі.

- Підемо до Сторожового дуба, - нарешті ви рішив Грицик.

Про Сторожовий дуб у Воронівці знали всі. Він стояв на півдорозі до Сули і був набагато вищий за довколишні дерева. З його вершини можна було побачити геть усе - і те, що робиться біля Сули та Дніпра, і очерети Вовкулацького кута, і саму Воронівку. А коли добре придивитися, то можна розгледіти навіть канівецьке городище, де мешкав пан Кобильський.

Старі люди казали, нібито колись на місці Воронівки стояло місто Римів, а в ньому була велика сторожова застава. І на цьому дубі завжди сидів дозорець. Коли вилізти на дуба і гарно придивитися, то можна було помітити, де саме він сидів. В одному місці гілки перетиналися так химерно, що можна було навіть лежати.

От тільки видиратися на нього було не так вже й легко. Стовбур у дуба був рівний і такий товстий, що й учотирьох не обхопити. Проте воронівські хлопці сплітали із дикого хмелю мотузку, закидали її на нижню гілку, а потім, мов білки, видиралися на вершечок дуба.

На щастя, мотузка звисала майже до землі.

Хлопці наламали трохи дрібних гілочок, аби їм було м’якше. Тоді вкрилися свиткою, притислися один до одного і поринули в сон.

Проте проспали недовго. Зненацька з глибини лісу до них долинув жахний рев. Йому у відповідь озвалося моторошне виття. А ще за якийсь час під дубом з хрюканням і вереском протупотів гурт свиней. Вони поспішали заховатися у плавнях.

- Мабуть, від вовків утікають, - висловив здогад Грицик. - Чи від ведмедя.

- А він сюди не забереться? - запитав Санько.

- Не забереться, - заспокоїв його Грицик, котрий знав усе на світі. - Дорослі ведмеді по деревах не лазять.

Потому Грицик згорнувся клубочком і за мить солодко засопів. А Санько заснути вже не міг. Він раптом відчув, що над ними нависла небезпека.

«Ну, гаразд, - роздумував Санько. - Дорослий ведмідь по деревах не лазить. А напівдорослий?»

Хлопець пильно вдивлявся в темряву - туди, звідкіля нещодавно долинуло жахливе ревіння. Зненацька йому привиділось, ніби там щось блимнуло. На якусь мить щезло. Потім знову блимнуло, проте вже в іншому місці.

- Грицику, - прошепотів він. - Глянь, щось світить.

- Де? - стрепенувся зі сну Грицик.

- Он там…

І знову зблиснуло. Тепер вже майже біля землі.

- Дика кішка, - ледь чутно мовив Грицик. - Коли б не полізла до нас…

Санько зіщулився. Він чимало чув про диких кішок. Хоча й скидаються на звичайних, проте набагато більші. За розміром майже як вівця. Хвіст у них коротенький, а на вухах китички. А що вже лихі! Заляже на нижній гілляці і чатує на здобич. І отямитися не встигає, як уже лежить на землі з перегризеним горлом. Два роки тому таке трапилося з Саньковим сусідою дядьком Свиридом. А він же не якийсь хирлявий