Читати книгу - "Апостол черні"

«Не мило мені все те», — сказав і вслід за тим скривив своє гарне лице на гримасу, закопиливши спідну губу зневажливо.

«Що ж маєш інше робити, братику?».

Він не відповів. Опускаючи робітню, почав свистіти.

*

«Тобі припала сьогодні велика честь, сину», — заговорила мати, звертаючись від якогось заняття до сина, коли сей увійшов годину пізніше до неї.

«Через що?»

«Ну, я думаю через о. Захарія. Батько ним цілком захоплений».

Юліян здвигнув байдужно плечима.

«Він зробив з малої афери цілу епопею», — відповів нетерпеливо. Вона поглянула мовчки на него. Не зрозуміла його. З’явився тоді блідий, як смерть, з закривавленою… страшною рукою, хромаючи з затисненими зубами… що її серце, на той вид, в грудях застило, і говорить про якусь малу «аферу».

Але він не поїде. Він ніколи туди не поїде.

Його не покидало немиле почуття від появи о. Захарія, подібне тому, коли ми попадаємо несподівано через чудні сполучення незнаних нам пригод в ситуацію, для нас противних, нашому бажанню неприязних… а потягаючих за собою виконань… тяжких обов’язків.

Нащо йому того всього?

Він протер очі, неначе йому ставало щось перед них, сягнув за книжкою, що відложив її з рук на поклик батька до гостя, і, сперши голову на руки, пробував наново в ній поглубитися. Якийсь час, здавалося, здержував те, що було йому з вичитаного потрібне, в пам’яти, але по часі замкнув її. Хутко потім появилася і Зоня і, минаючи попри него до другої кімнати, повела рукою, пестячи, крізь його густе, темне волосся.

«Що ж там, хлопчику?» — спитала усміхаючись.

«Гм?»

Його задумані очі провели її, а відтак мов відтягнулися в себе. За хвилинку чув, що сестра вернулася. Він не обзивався до неї. «Сей о. Захарій якийсь дуже симпатичний і добрий… — зачув він, як говорила в притикаючій кімнаті до матері. — Його запрошеннє було таке правдиве і тепле. Після його опису тота „Покутівка“ — чистий рай. Ліс, став, їзда верхом, бібліотека, гарні господарі… спокій і свобода, наколи б так на мене — я б зараз!» Ясноволоса красуня розпростерла обійми і вказала на вікно, неначеб мала туди вилетіти.

Юліян поглянув з-над книжки мовчки задумливо й гукнув через отворені двері, не рухаючись з місця: «Поки що — той рай дратує мене. Когось так  н а п а с т и   і… о б т я ж и т и.  Розумієте?» Зоня появилася, мов покуса на порозі, «Покутівка є власністю „панів“ Ґанґів? — спитала. — І де ще ті вакації? А та дика качка, Ева, погана дівчина…»

Юліян здвигнув плечима. Був дійсно роздражнений. «Собі погана», — буркнув під носом і заглибився, як перше, в книжку. Коли по часі встав, приступив до сестри. Він обняв її здоровою рукою і, притискаючи її личко до свого, сказав: «Коли я побачуся вже в горах на найвищім шпилі?… Ох! Якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!»

«А мене Покутівка, — подражнила його наново сестра, — але поки що йду до батька, — додала, — бо інакше сам покличе… і буде грім. Треба викінчити направку одного годинника, бо завтра реченець».

*

Юліян працював допізна, а коли ліг до супочинку, приснилася йому Покутівка. І не саме село, а якесь одно місце в нім. Він стояв на краю темного лісу, котрого берег полоскав глибокий, виблискуючий в місячнім сяєві став, і по котрім плавали дикі качки. Одна з них відлучилася від табуна, пурхнула поверхнею води, мов блискавка, попри нього, вдарила його, а сама щезла в лісі. Він відступився і поглянув на небо, воно було повне зірок, і одна з них впала йому перед ноги. Коли зігнувся, щоб її підняти, станув коло нього Юліян Цезар Gallius[24].

«Не дотикайся її, — сказав строго. — Її місце там, вгорі. Хто буде світити, коли заберем вниз?» З тим подав йому лук і стрілу й указав уперед себе. «Там далеко, й ще дальше відсіль є для тебе і…» — з тим урвав і зник. Юліян, прийнявши лук і стрілу, звернувся до лісу. Ледве що поступив він тут, коли йому засвітила зірка. Та не вдолі в ногах, а десь між деревами маячила. То тут, то там мелькала вона, в теміні лісу просвічувала. Нараз задержалася в польоті. «Чому ти не вгорі? — спитав строго. — Твоє місце там, вгорі.» Зірка впала.

Він зблизився й поглянув униз. Тут побачив щось дивне. Зоря втратила своє срібне сяєво й перебрала іншу форму. Хтось поклав йому руку на рамено й він оглянувся — Юліюс Цезар Ґалліус?

«Так.»

Але це не був Цезар, а хтось інший, тяжко вниз похилений, неначе двигав тягар.

Юліян шукав очима дальше за зорею по землі, тим часом замість неї показався плуг. Залізний гострий плуг. Він підняв очі. «Ходім удвох», — здавалося йому прогомоніло десь над його головою від того, що йшов біля нього похилений тягарем.

«В мене лук і стріла», — сказав Юліян.

«Зарий його в землю. Вона потрібує крові, щоб родила, — зачув ніби у відповідь. — З крові й постає й вмирає життя, а спасення вимагає життя, не відчуваєш?»

Юліян оглянувся за тим, що говорив — але нараз збудився, й лиш пророчий голос мов ще дзвенів в його нутрі дальше. Коли рано оповів свій сон матері й сестрам, ніхто не розумів його витолкувати. Він сам почував себе внутрішньо мов зрілішим.

*

Зайвого часу не було ніколи в молодого Юліяна. До того не допускали ні батько, ні гімназія, ні матеріальні відносини. Як сказано, він числив ледве кільканадцять років як підучував вже слабших учеників. А коли упорався з собою і тими, займався виучуванням чужих мов, далі тілесним спортом і гімнастикою — наприкінці ж музикою і літературою, в якім напрямку зачитувався далеко поза північ.

Батько настоював і на те, щоб займався й якою-небудь професією, бо, як мовляв, вдасться вдержатися на поверхні «умислового життя» — добре, коли ж піде криво (ріжні бувають зміни в протягу людського життя) не завадить знати і поплатне ремесло. Се годиться навіть з Гомером[25] і Плутархом[26] і їм подібним, що всі вони цінили, крім науки, мистецтво і працю.

Та Юліян не мав на те часу, хоч мав охоту столярства вчитися й у вільних годинах і забігав дійсно до варстату знакомого теслі і побірав там основи тієї здорової штуки… посвистуючи враз з іншими в роботі весело