Читати книгу - "Чарівні окуляри"

– Ну, ти й фрукт! – розсердився Ромка. – Замість того щоб допомагати, тільки розхолоджуєш!

До райвідділу заходити Ромка не поспішав. Ми ніколи не були в міліції, і, звичайно, у нас в животах було холоднувато. Ну от, прийдемо ми в міліцію, і що ми скажемо? «Хочемо допомогти вам шукати злодіїв, бо в нас є чарівні окуляри». Безглуздя! Нам скажуть: «А покажіть! Давайте їх сюди, ми перевіримо». І все! Гавкнуться окуляри!

Поки я все це думав, з райвідділу вийшов дядечко у цивільному з мобільником біля вуха. Ми почули, як він говорить:

– Сонечко! Я щойно балакав з начальником карного розшуку. Він каже: «Дохле діло! Раз ніхто двері не ламав, через вікно не ліз, відшукати буде неможливо!» Я просто у відчаї!..

– Гайда! За ним! Здається, те, що треба! – тихо сказав Ромка.

І ми назирці подибали за дядечком. То й говорив далі:

– Але, здається, сонечко, мені все-таки пощастило. Начальник карного розшуку такий колоритний… Думаю, я його вмовлю…

Дядечко сховав мобільник у кишеню і зупинився біля «зебри», тобто біля переходу на інший бік вулиці. Озирнувся, дивлячись, коли загальмують машини, пропускаючи його. І тут побачив нас, бо ми теж спинилися. Брови дядечка враз підскочили вгору від радісного здивування, і він вигукнув:

– О! Безумство!.. Хлопці! Привіт! Саме ж ви мені й потрібні!

Дядечко кинувся нам назустріч. Ми з Ромкою від несподіванки так і вклякли на місці. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас:

– Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж викапані мої герої! Саме такі мені й потрібні! Ходімте швидше до мене!

– Куди?! – перезирнулися ми з Ромкою.

– До мене в майстерню. Заробите по п’ять гривень. Як мінімум!

– А що треба буде робити в майстерні? Що майструвати? – спитав Ромка.

– Може, ми й не зуміємо… – сказав я.

– Зумієте-зумієте! – зареготав дядечко. – Не треба вам буде нічого майструвати, нічого робити. Посидите трохи на стільці, та й усе.

– І за це по п’ятірці?! – здивувалися ми.

– Натурникам усі художники платять, аякже! – сказав дядечко.

– А ви художник? – спитав я.

– Художник. Георгій Васильович. Ілюструю зараз для видавництва нову дитячу повість про пригоди двох школярів. Один чорнявий, другий рудий. А як, до речі, вас звати?

Ми сказали.

– Сам Бог послав мені вас, дорогі Васю й Ромко! – вигукнув художник. – Я вже стількох хлопців передивився, у школи спеціально ходив. Та все марно. А тут ви мені на вулиці трапились!.. Я беру приклад з народного художника України Анатолія Дмитровича Базилевича – без натури не працюю. «Енеїду» Котляревського бачили з малюнками Базилевича?

– О! У нас якраз є! Супер! – вигукнув я. – Дідусь колись купив.

– От-от! Правильно! Супер!

Ми саме підійшли до високого багатоповерхового будинку, сіли у ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильович одімкнув двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була простора, з великими вікнами. Біля однієї зі стін було підвищення, наче маленька сцена. Навпроти цього підвищення стояв мольберт з недомальованою картиною – якісь постаті на березі річки. Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові скелета був крислатий капелюх з пером, а в зубах – козацька люлька.

– О! А це що?! – вигукнув Ромка.

– Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.

– А нащо він? – спитав Ромка.

– Художники повинні досконало знати анатомію. Костя Костьовича подарував мені професор, портрет якого я малював.

– А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночі? – не вгавав Ромка.

– Та ні. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю під настрій.

В іншому кутку майстерні стояла біла гіпсова скульптура оголеної жінки без рук.

– А це що за тьотя? – спитав Ромка.

– Не тьотя, голубе, а Венера Мілоська, еталон жіночої вроди.

– Еталон, а без рук! – гигикнув Ромка.

– Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сідай на стілець!

Виявляється, те підвищення називалося «подіум». Ромка сів на стілець і напружено завмер.

– Не дуже напружуйся і завмирай! – усміхнувся художник. – Сиди спокійно. Я повинен вловити характер.

Георгій Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш цупкого паперу ватману (я знав, як він називався, бо мій тато робив креслення на такому) і почав малювати товстим олівцем. Я з захопленням дивився, як на папері з’являється Ромчин портрет. Живий, кумедний, шаржований. І враз Георгій Васильович заспівав:

Розпрягайте, хлопці, коні

Та й лягайте спочивать,

А я піду у майстерню-у

Рому и Васю ма-алюва-ать!..

– Не дивуйтеся, хлопці, я, малюючи, часто співаю. Особливо, коли виходить.

Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюнки – і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стояли різні череп’яні баранці, якісь химери, полив’яні глечики, горщики. А на одній полиці у безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва. На корінцях і обкладинках я прочитав назви: «Ієронім Босх», «Валентин Литвиненко», «Георгій Малаков», «Музей українського мистецтва», «Імпресіоністи»… Нарешті Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І в захопленні вигукнув:

– Супер! Мене ще в житті ніхто не малював. Зробите мені ксерокс?

– Авжеж! Нема питань!

– Скажіть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по мобільнику говорили.

– Ой, хлопці, пропала ікона Миколая Чудотворця. Роботи невідомого художника XIX сторіччя. Отут, на стіні, висіла. Може, й не дуже антикварна, але дуже мені дорога. У спадок лишилася від бабусі. Ікона, як кажуть, намолена – перед нею понад сто років молилися. Тому в ній велика енергетика. Допомагала мені малювати. І днів зо три тому загадково зникла. І ніхто дверей не ламав, крізь вікно не ліз…

Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишені окуляри і швидко начепив на носа… Георгій Васильович цього не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радісно усміхнувся, рішуче підійшов до полиці з книжками, розсунув їх і витяг… ікону!

– Це не вона? – спитав Ромка, простягаючи ікону художнику. Георгій Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якій малював, і рвучко підхопився:

– Де… де ти її взяв?!

– Отам… на полиці… за книжками!..

– Як… як ти… як?! – вигукнув художник, притискаючи ікону до грудей. – Ну… безумство! Фантастика!

– Ну… ви ж казали – енергетика! Я й відчув ту енергетику…

– Ну… ти… ти… екстрасенс!.. Стривайте, мушу зателефонувати дружині! – Він вихопив з кишені мобільник: – Сонечко!.. Чудотворець знайшовся!.. Потім… Потім все розкажу!.. За книжками… Це ж три дні тому ми тут святкували…, і хтось