Читати книгу - "Кола на воді"

Лікар спантеличено заходився вкотре за розмову протирати скельця, крізь які мав побачити істину.

– Ну… добре. Але я вас ретельно проінструктую, до того ж, буду знаходитись десь поруч, щоб у разі чого… Ну ви мене розумієте?

Анатолій зіскочив з крісла і вдячно потис руку:

– Спасибі. Спасибі. Якби ж ви тільки знали, наскільки це для мене важливо!

Через годину тишу кладовища злякали дивні відвідувачі. Чоловік вів під руку жінку, а та налякано озиралася довкола. Біля самого входу маячила стривожена постать у білому. Спека вражено покрутила біля скроні кожного – божевільні. Коли підозріла пара порівнялась із свіжою могилою, кожний сантиметр якої був вкритий живими квітами, чоловік обережно дістав з пакета коробку з написом «Іменинний», відкрив і повільно, одна за одною, вставив у солодке диво рівно одинадцять свічок.

– Ну от, сонечко наше, ми тут. Бачиш, одинадцять свічок? І тобі сьогодні, хороша наша, стільки б виповнилось.

Жінка шоковано дивилась на торт біля могили, й здавалось, що десь глибоко всередині того погляду народжувалася вода – солона-солона та гірка.

– Іро, запали свічки.

Вона злякано відсторонилась, а потім мовчки взяла сірники.

– Та ні, Ірусь, ось запальничка.

Але жінка міцно затисла маленьку коробку в долоні.

– Ну добре, добре, як хочеш.

Для одинадцяти свічок жінка запалила стільки ж сірників, зачаровано спостерігаючи, як догорає кожен – аж до шкіри пальців, проте боляче не було, зовсім. Здалося навіть, що цей дивний ритуал оживляв перед її очима картинки минулого, інші, світлі та радісні. Одинадцята свічка далася важко, бідолашна матір схвильовано озиралась довкола, шукаючи ту, котрій мав належати цей останній вогник. Анатолій ніжно стис її за плечі й прошепотів тихо-тихо:

– Вона з нами, вона завжди буде з нами.

Молода жінка радо кивнула. Звичайно. Як може бути по-іншому? По-іншому не буває.

– Ось так, молодець. Ти щось скажеш їй?

Блакитні очі розширились, немов прагнули проковтнути кладовище з усіма його хрестами, але дійсність не відступила, боляче затискаючи свідомість в залізні лещата теперішнього.

– Я… Я люблю тебе, маленька моя, дуже-дуже… люблю…

Постать у білому рушила з місця і зробила два кроки вперед, але Анатолій кивком голови зупинив лікаря.

– От і добре. Вона знає це. Чуєш? Знає, що ти любиш, як ніхто інший в усьому світі. Ти віриш мені?

Жінка заплющила очі.

– Я теж. Золотце наше, Оксанко, ми любимо тебе і… хочемо, аби ти знала… Ось тут зараз ми з тобою… І ми… РАЗОМ.

Раптовий порив чогось невидимого рвучко загасив всі одинадцять вогників. Батьки здригнулись, а потім мовчки взялись за руки і довго-довго стояли так, доки чоловічий голос не покликав:

– Анатолію Миколайовичу, час.

Чоловік кивнув і наостанок прошепотів:

– Бувай, люба наша. А велосипеда я таки купив, того самого кольору, який ти хотіла. Все місто обшукав, але знайшов. Тепер – хто б підказав, куди його подіти? Ну добре, маленька, бувай.

У машині схвильований голос лікаря не вмовкав і на хвилину.

– Вона заговорила? Так-так, говорила. Ви розумієте, що це перший крок до одужання? Розумієте? Тільки б не втратити контакту з нею, не можна. Чуєте? Анатолію, мені все не випадала нагода запитати. Скажіть, у неї є хтось, окрім вас? Ще хтось із сім’ї, рідних, друзів. Можливо, спілкування з ними допомогло б пришвидшити процес. Підтримка та любов близьких – велика сила. Так-так. Не дивуйтеся. Це іноді буває важливішим, аніж дія всіх сучасних препаратів разом узятих. Розумієте?

– Так, Володимире Івановичу, але допомогти в цьому питанні не можу. Іринині батьки померли кілька років тому, спочатку мати, вона хворіла, а потім й батько. Він так сильно тужив, що його не стало за рік. У Іри, правда, є старша сестра, але вона за кордоном, здається, у Норвегії. Валя хрестила Оксанку. Але… я не знаю адреси, вона змінила місце роботи. Іра знала, а я – ні. Нова сім’я, робота. Розумієте? Ну от. А потім, потім самі бачите, в якому Ірина стані, тому я Валентині нічого повідомити не зміг. Вона досі не знає.

– Зачекайте, але ж є мобільний телефон, ну Іринин. Там, напевно, має бути номер сестри.

– Я якось не подумав, не до того було.

Лікар збуджено закивав головою.

– Так-так, ми спробуємо зачепитись за телефон. А на роботі? Колеги, з якими б вона дружила?

– Про них я мало що знаю. Коли ми вже розлучились, Іра пішла з музичної школи. Місця не стало, скорочення якісь. Коштів на життя вистачало, я непогано заробляв, а потім вона почала давати уроки музики індивідуально. Які можуть бути колеги? Клієнти – та й годі.

– Ясно. Самотня була ваша дружина, всі переживання у собі тримала, а коли… Словом, теперішній її стан цілком зрозумілий. Того й треба було очікувати.

– Але ж у неї лишилась Оксанка. Дочка з нею жила. Вони завжди були близькі.

Лікар зітхнув:

– Отож бо й воно. Ось і приїхали. Доведеться Ірину Петрівну на руках до відділення заносити, заспокійливе зі снодійним ще кілька годин діятиме.

– Не хвилюйтесь, я сам.

Коли двері лікарні зі скрипом зачинились, він ще хвилину стояв на сходах. Сонце повзло горизонтом – що велетенська сяюча комаха. Прямі промені обпікали шкіру, як жала крилатих створінь. Чотирнадцята рівно. Саме пекло. Чоловік витер піт з чола. Куди ж тепер? На розпеченому даху автомобіля виблискував новенький дитячий велосипед, а десь на передньому сидінні плавився торт. Треба з цим усім щось робити.

Парк прийняв гостя радо, захоплено роздивляючись диво на двох колесах. Діти часто тут катаються на велосипедах, особливо на центральних доріжках – ті з’єднуються між собою і утворюють щось на зразок кола. По колу їздить малеча, і тоді починає здаватися, що воно само рухається – неначе велосипедне колесо. Ще водії дзеленчать у дзвіночки, і парк за мить наповнюється звуком аж до найвищих гілок. Справжня тобі симфонія з простору, руху і звуку. Сьогодні тут тихо. Чоловік повільно йшов знайомою стежиною, притримуючи рукою подарунок без адресата. Дітей не було, крім самотнього силуету дівчинки у траві. Світла голівка захоплено нахилялась все нижче і нижче, аби ретельніше роздивитись щось непомітне і страшенно цікаве.

– Доброго дня, Анатолію.

Чоловік здригнувся від несподіванки.

– Степане Олексійовичу! Доброго. Радий вас бачити.

Сиві вуса всміхнулись.

– Та невже! Виходить, старий пеньок ще комусь потрібен?

– Ну що ви!

– Правду кажу, правду. Ого, якого красеня в руках тримаєте. Не велосипед, а мрія. І колір… колір який… І не зелений, і не блакитний…

– Колір океанської хвилі.

– Це ж треба… Прямо таки океанської?

Анатолій