read-books.club » Пригодницькі книги » Вогник далеко в степу 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогник далеко в степу"

189
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вогник далеко в степу" автора Григор Михайлович Тютюнник. Жанр книги: Пригодницькі книги / Дитячі книги / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 18
Перейти на сторінку:
сидів і слухав. А місяць! Ну, не знаю: чого місяць у неділю так світить? У буденні дні він якийсь байдужіший! А в неділю — не зводив би з нього очей. І ні слухати нікого, ні грати не хочеться, а йти і йти степом кудись…

Тіні од квітів над Іваном Івановичем падають аж за оградку, й чорнобривці і гайстри тільки красуються, а нагідки гіркувато, сумно пахнуть. Вони цвістимуть, доки й сніг упаде, ще й над снігом жовтітимуть днів два, якщо не буде морозу… Отак десь і тато лежить. А може, й не так, може, присипало десь. Присипало ж у нас на Джулаєвому ярку солдата в окопі. Ненароком знайшли оце недавно. Тільки автомат, ремінчик і котелок цілі, а то…

Ой, нема морозу,

Сама роса,

А я молодая

Стояла боса…

— Ти, коли будемо розходитися, йди, а я дожену, — шепоче Маня. — Не швидко йди.

— Та вже ж, — одказую. — Підожду.

Вона мені — як віжки: куди смикне, туди й повертаю, Хай би краще Кібкалом отак повертала. Або ні, не Кібкалом… Ну, Силкою, ну, Оборою…

— Гайда, дівчата, танцювати абощо, — каже Василь Чи-це-я-чи-не-я. — Бо чогось нудно. Сидять усі, як привезені. А ти, Маню, до нас більше не приходь. До замостян іди оно, там парубки бідовіші.

У мене камінчик.

— Чого не приходити? — дивується Маня. Нарошне, чути, грається.

— Того, що Павло, як ти тут, не вибиває, а клепа як попало і невлад. А Кібкало всихає на очах!

— А то вже я не питатиму, куди мені ходити, — гонористо відказує Маня. І просить ласкавенько, наче й не сердилася тільки що: — Заграйте нам «Ойри».

Граємо «Ойру». Я вибиваю старанно, щоб Чи-це-я-чи-не-я не одсилав Маню до замостян. Це — за міст, там теж збираються на вулицю. Оно вони співають: «Однажди два герої просились ночувать…»

Соня з Олею ідуть танцювати вдвох, бо Василі ж грають, а Кібкало бере Маню. Вона неохоче встає, іде з ним за руку, а сама оглядається на мене і винувато посміхається. Чого? Кортить — танцюй. Я ж все одно не вмію, хоч би й не треба було вибивати.

Василь крутить Маню навколо себе, віє полами шинелі, а брови стовпчиками вгору — дивуються чи плачуть на радощах… Він з Мані не зводить очей, а вона з-за плеча у нього — з мене. Очі в неї сумні, благальні. І я одвертаюся.

Василі заграли швидше, я ледь устигаю за ними, з бубном, але так треба під кінець «Ойри». Потім балалайки враз, одрубом умовкають. Василі разом накривають струни долонями, а я ще якийсь час тихенько, ніби даленіючи, дзвоню брязкалами — це теж так треба.

— Ой підбилася! Ой упаду! — лящить Оля Єхнич несправжньо, роблено, щоб схоже було на дівку, і перевальцем, по-качиному йде до лавочки. Вона дуже натоптувата, неповоротка, їй не личить лящати. Тоненьким личить, а їй ні. Соня справді зморилася, бо аж не здишеться: в танці вона «водить» Олю — не водить, а тягає за собою. Тоді просить Василів:

— Не треба більше так швидко грати, хлопці, бо серце вискоче.

Дівчата сідають на лавочку: Оля — коло Василя Обори (вони личать одне одному), Соня — біля Силки, біленька, тиха і покірна. Коли Силка нищечком розказує їй про географію, вона тихо зойкає і дивується: «Ой, а де це — Гренландія?»

Кібкало і Маня сідають не одразу, бо він її не пускає — обхопив довгими руками, скиглить їй щось на вухо, а вона випручується і каже вголос:

— Пусти, бо вдруге не піду з тобою. Сам танцюватимеш! — І сміється поблажливо і звабно водночас, наче й проти і не проти того, щоб Кібкало обнімав її. Що за мода?..

І знову сидимо всі рядочком, як під вінцем. Дівчата ніби чогось ждуть, а ми не знаємо, що й робити: йти чи ще побути.

Кисла вулиця. Може, тому, що нам уставати завтра о п'ятій годині і йти, щоб устигнути на лінійку та сніданок. Дівчатам що — їм до школи на вісім годин. Батьки є, матері є, хати цілі у всіх…

— Давайте, хлопці, ми будемо вчити вас танцювать! — пропонує Маня. — Без музики, під язик. А можна в умі співать.

— О, це діло! — вигукує Силка, розстібає шинелю, накриває полою Сонині вузенькі плечі, і вони починають крутитися, ходити маленькими крочками назад і вперед. Василь щось воркоче, а Соня тихо проситься:

— На ноги не наступай, бо в мене й так підошва надірвана.

Василь Обора з Олею теж пішли товкти товченицю: вони обоє важкі в ногах. А Маня взяла мене і, як ласочка, огинаючись (видно, під свою музику «в умі»), повела по колу, тоді далі, далі від гурту. Очі сяють, пальчики, в яких вона тримає мою долоню, гарячі.

— Ти мене любиш? — спитала тихо, самим лише подихом.

— Я? Не знаю…

— Як — «не знаю»? Ні трінечки?

— Хтозна…

— Ну от я тебе… як побачу, хоч здалеку, то так радію, що побігла б назустріч. А сама з місця не рушу— терпну і дивлюся на тебе, дивлюся… Ти позавчора тяг дрова з лугу, якесь гілля, голову в плечі нагнув… а мені жалко — страх. Побігла, помогла б, якби не люди.

Вони ж такі, що зразу щось придумають. А ти радієш, як побачиш мене?

— Радію. Думаю: он Маня йде…

— І все?.. — Маня високо піднімає брови, і вії, губи їй дрібно тремтять, пальці слабнуть на моїй долоні.

— А що ж іще?

— Ну от я до тебе як доторкнуся, то мене в жар кидає одразу…

— І мені так було! — радію. — Як ти шепотіла, що плакатимеш.

— Маня припадає лобом до моєї шинелі.

— Ой, колю-юча яка! — шепоче і, піднявши голову, сміється до мене очима вгору: вона трохи менша від мене на зріст.

— Нова, — кажу. — Позавчора тільки видали.

— Давай утечемо. — Маня гаряче дихає мені в підборіддя. — Давай?

— Та ні, підождемо, поки всі будуть розходитися, бо скажуть…

— Хай скажуть! Нам-то що?

— Ні, ми ж усі разом ходимо щодня, а тут на тобі — хто куди.

— Тоді я тебе дожену, — шепоче вона ще раз те, що вже казала.

— А Василь?

— Я од нього вирвусь. Або обдурю. Ти не бійся. Ми знову підтанцьовуємо до гурту — не я, а вона, я просто йду.

Вікна по селу, хоч і так не густо світилися, почали гаснути. Тіні від топольки і квітів на могилі Івана Івановича подовшали і примерхли — місяць подався вниз, почав пригасати, а зорі пояскравішали

1 ... 10 11 12 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогник далеко в степу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогник далеко в степу"