Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

— А що, пане, їсти хочете?

— Хочу, — кричить пан. — Тягни скоріш!

— Не турбуйтесь, не турбуйтесь, паночку, важко цей день, а тоді й байдуже, побачите! — Та й поїхав додому без пана.

Після цього пройшло два дні, поїхав прикажчик аж на третій:

— А що, пане, хочеться їсти?

— Хочу! — вже ледве вимовив пан.

— Скоро не захочете, — проказав прикажчик і поїхав од того провалля.

Аж три дні пройшло після цього. Приїздить той прикажчик знов:

— А що, пане, хочеться їсти?

А пан уже й слова не промовить, тільки рукою махає, не треба б то, чи що.

Добре. Запряг тоді прикажчик коня й приїхав за ним уночі. Привіз, поклав на постіль, порозсилав до знайомих панів листи, що так мов і так: приїхав пан з Києва й тяжко заслаб, приїжджайте попрощаться. Поз'їжджалися пани, дивляться на нього, промовляють, а йому байдуже, — ледве дихає.

— Що з вами? — питають.

А пан тільки рукою на прикажчика показує. Всі до прикажчика:

— Розкажи нам про нього, ти все знаєш.

А прикажчик хлипає, витираючи очі.

— Нічого, — каже, — я не знаю, що з ними, бідненькими, сталось.

А пан знов показує на нього пальцем. Не розберуть пани, та й годі. Аж ось один пан побачив на столі папери й почав їх читати всьому панству, а в паперах тих написано, що все рухоме й нерухоме заповідається дорогому прикажчикові. Всі пани добре знали, що справді прикажчик його був такий, що й ріднішого не треба, і почали тоді заспокоювать.

— Усе, усе буде йому, не турбуйтесь.

А пан полежить, полежить та й знову показує пальцем на прикажчика, то панство знов-таки своє:

— Не турбуйтесь, не турбуйтесь: все йому буде, все.

Полежав пан день та й Богу душу віддав. Плаче прикажчик, поховавши пана, а пригощає все панство, що поз'їжджалось; пани вже не цуралися прикажчика, що мужик, бо таким же паном став, а може, ще й багатшим. От таке-то!

Перекотиполе

Два парубки ходили на Басарабію заробляти грошей і одного літа заробили по двадцять карбованців, — та й ідуть уже додому. А один був дужчий од того другого та й думає собі: «Ану, вб'ю його та візьму ті двадцять карбованців, то буде вже сорок». Та й каже своєму товаришеві: «Ходімо, брате, осюдою: тут є слобідка, а в тій слобідці люди мені знайомі». Той і послухавсь.

Зайшли вони в такий степ, що нічого не видко, тільки небо та земля. Тоді цей парубок і каже: «Оттепер я тебе заріжу!» Та й почав давити, зваливши. А той каже: «Підожди, пане-брате, хоч попрощаюсь!..» А цей каже: «З ким же ти, вражий сину, будеш прощатися, що тут нікого немає?» А той таки просить його: «Не ріж, поки хоч попрощаюся з Божим світом». Та глянув по степу, — коли це котиться перекотиполе. Так він тоді й каже: «Прощавай, перекотиполе! Та гляди: будеш мені свідок». Ото сказав це та й лежить і не борониться. А той наче трошки злякавсь, а потім думає собі: «Чого мені бояться? Він до бур'янини говорив… Де вже вона кому скаже!» Ото й зарізав; узяв у його ті двадцять карбованців та й іде додому.

Приходить додому, — тут стали його питаться: «А той же де парубок, що з тобою туди ходив?» Він каже: «Зостався там, каже: не маю чого додому поспішаться, — лучче зостанусь, то, може, ще що зароблю». Ото це сказав, а люде йому й повірили.

Ото цей парубок у м'ясниці оженивсь, потім на святках поїхав із жінкою до її батька. Їдуть вони полем, аж котиться перекотиполе. Він побачив його, зараз і здумав те, що той прощавсь із перекотиполем, та й засміявсь. А жінка й почала його допитуваться: «Чого ти засміявсь, чоловіче?» Він каже: «Так собі». Ото вона як причепилась до його: «Скажи та й скажи, чоловіче!» Він собі думає: «Хіба жінка кому скаже?» Та й розказав, як він зарізав того парубка і як той з перекотиполем прощався.

Допиталась бідолашна жінка та вже й сама не рада. Як таки його жити з чоловіком-душогу-бом? А тут ще й те дума: «Як заріже й мене коли-небудь?!»

Ото приїхали вони до батька — там їх приймають так, як і треба. От цей чоловік тут упивсь добре та й почав жінку бити. А жінка й не вимовчала та й каже: «А, ти того зарізав, хочеш і мене зарізати!..» А батько зараз став питати її: що? як? Вона й розказала, що так і так було: «Він зарізав парубка за двадцять карбованців». Тоді зараз його люди з'язали та до станового, а тоді на Сибір.

Про вперту жінку

Один господар мав дуже вперту жінку. Якби то вперта, а розумна, то міг би ще якось жити, а ця була трохи дурнувата. Що би він не сказав, то все не так, і зробить все навпаки. Коли він хоче її словами нарозумити, то чує:

— Так буде, як я знаю, а не так, як ти…

Бачить чоловік, що з такою лише вік марно стратить, і думає, як її позбутися. Одного разу каже:

— Завтра я піду до міста на ярмарок, а ти залишайся вдома на господарстві. Най тебе Бог боронить йти зі мною до міста…

Не встиг він всього сказати, а жінка вже, як машинка:

— Ой, не буде так, як ти хочеш! Коли ти йдеш, то і я піду.

— А господарство як? Залишиться на пропало?

— Не бійся, чоловіче. Як господарство не з'їв пес без тебе, то не з'їсть і без мене. А я таки піду з тобою, бо ти мій чоловік, а я твоя жінка.

На другий день збирається до міста чоловік не сам — збирається і жінка. Просить він:

— Лишайся вдома, жінко, бо ти ґаздиня.

– І ти лишайся, бо ти ґазда.

Бачить чоловік, що марна справа з нею говорити — йде. Жінка за ним. Йдуть обоє, йшли полем, а під лісом треба було переходити широку і глибоку річку. Дійшли вони до річки, а тут зустрічаються сільські люди. Питають його:

— Максиме, а кого ви вдома лишили, що разом з жінкою йдете на ярмарок?

— Та нікого.

Перейшли люди на той бік, а він каже:

— Почекай, жінко, я піду наперед, а ти переходь за мною.

— А то не одно? Ти завжди хочеш бути першим! Ні, на цей раз я піду наперед.

— Як ідеш, то будь розумна. Тримайся за поруччя й не смій скакати у воду.

— Таки скочу. І