Читати книгу - "Відродження"

про що непокоїтися, сказав він, і то була правда. Принаймні щодо нього — у нього самого з голосом усе було в повному порядку. Чого не скажеш про мого брата. У квітні Кон так само писав записки й показував жестами, що йому потрібно. Він наполіг на тому, щоб ходити до школи, навіть попри те, що інші хлопці почали з нього глузувати, особливо відтоді, як він розв’язав проблему своєї участі на уроках (принаймні до певної міри), пишучи «ТАК» на одній долоні та «НІ» на іншій. Він завів стосик карток з іншими повідомленнями, написаними друкованими літерами. Особливо його однокласників веселив напис «МОЖНА В ТУАЛЕТ?»

Кон сприймав це все начебто з гумором, бо знав, що в інакшому разі його сильніше дражнитимуть, але якось уночі я зайшов у кімнату, яку він ділив з Террі, й побачив, що він лежить на своєму ліжку й беззвучно плаче. Підійшовши до нього, спитав, що сталося. Дурне запитання, бо я знав на нього відповідь, але в такій ситуації ти мусиш щось сказати, і я міг сказати, бо то не мені врізали по горлу Лижною Палицею Долі.

— Іди звідси! — самими губами промовив він. Його щоки й лоб, поцятковані прищами, які щойно почали вискакувати, палахкотіли вогнем. Очі запухли. — Іди геть, іди геть! — А тоді, шокуючи мене: — Пішов звідси, гад малий!

Тієї весни в маминому волоссі з’явилася перша сивина. Якось після обіду, коли батько зайшов у дім, більш змучений на вигляд, ніж зазвичай, мама сказала йому, що вони мусять показати Кона спеціалісту в Портленді.

— Ми й так достатньо чекали, — сказала вона. — Старий дурень Джордж Рено може казати все, що йому заманеться, але я знаю, що сталося, і ти теж. Той безголовий мажор пошкодив моєму сину голосові зв’язки.

Батько важко опустився за стіл. Вони не помітили на веранді мене. Я нескінченно довго зашнуровував кеди.

— Лоро, ми не можемо собі це дозволити.

— А купити «Гайрам ойл» у Ґейтс-Фолзі ти собі дозволити зміг, — промовила вона неприємним, мало не єхидним тоном, якого я ніколи від неї не чув.

Батько сидів і дивився, однак не на неї, а на стіл, хоча на ньому нічого не було, крім церати в червоно-білу клітинку.

— Саме через це й не можемо дозволити. Ми катаємося по дуже тонкій кризі. Ти знаєш, яка була цього року зима.

Ми всі знали. Зима була теплою. Коли прибуток твоєї сім’ї залежить від продажу мазуту для кітлярень, ти постійно поглядаєш на термометр між Днем подяки та Великоднем, сподіваючись, що червона лінія триматиметься низенько.

Мама стояла біля раковини, зануривши руки в хмару мильної піни. Десь у пінних глибинах гримів посуд, так, наче вона хотіла його потрощити, а не помити.

— Ти просто мусив його купити, правда? — Тим самим тоном. Він мені дуже не подобався. Здавалося, що вона батька підштрикує. — Великий нафтовий барон!

— Ту угоду ми уклали ще до нещастя з Коном, — не підводячи очей, відповів тато. Руки знову ховалися глибоко в кишенях. — Ту угоду ми укладали в серпні. Ми разом сиділи й читали «Альманах старого фермера». Там було написано «Довга й холодна зима, найхолодніша з кінця Другої світової війни», і ми вирішили, що це буде правильний крок. Ти ще підрахувала все на своєму калькуляторі.

Посуд під мильною піною загримотів гучніше.

— Візьми позику!

— Я міг би, але, Лоро… послухай. — Нарешті він підняв очі. — Мені, може, доведеться це зробити, аби сяк-так перебути літо.

— Він твій син!

— Я знаю, чорт забирай! — проревів тато. Мені стало страшно, а мамі — ще більше, бо тепер посуд під хмарою піни не просто загримів. Він із тріском побився. І коли мама підняла руки, з однієї текла кров.

Вона піднесла цю руку батькові до обличчя (наче мій безмовний брат, що показував ТАК чи НІ в класі) і сказала:

— Подивися, до чого ти мене до… — Раптом вона помітила мене. Я сидів на купі дров і вдивлявся в кухню. — Щезни! Іди надвір пограйся!

— Лоро, не треба зганяти злість на Дже…

— Іди геть! — закричала вона. Так само закричав би на мене Кон, якби в нього був голос кричати. — Бог ненавидить підглядачів!

І вона розплакалася. Я вибіг у двері, з моїх очей теж котилися сльози. Я помчав униз Методистським пагорбом і перебіг трасу 9, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Думки про те, щоб піти до пасторського дому, в мене не було: я був надто засмучений і не міг зметикувати, що можна попросити поради в священика. Якби Петсі Джейкобз не нагодилася тієї миті на передньому подвір’ї (вона саме перевіряла, чи не зійшли квіти, які посадила восени), я міг бігти, аж поки не впав би. Але вона була надворі й покликала мене на ім’я. Глибоко в душі мені хотілося просто бігти далі, але (здається, я вже це казав) я був хлопчиком вихованим, навіть коли засмучувався. Тому я зупинився.

Вона підійшла до місця, де я стояв, похиливши голову й хапаючи ротом повітря.

— Джеймі, що таке?

Я нічого не відповів. Тоді вона взяла мене рукою за підборіддя й підняла мою голову. Я побачив, що на траві біля парадного ґанку сидить в оточенні іграшкових машинок Моррі. Він круглими від подиву оченятами дивився на мене.

— Джеймі? Розкажи мені, що сталося.

Так само, як бути чемними, нас учили ще й «не виносити сміття з хати» — мовчати про те, що відбувається в нашій сім’ї. То був янківський звичай. Але її доброта знезброювала й мене як прорвало: я став розказувати про Конове нещастя (глибини якого, я переконаний, до кінця не розуміли ні мама, ні тато, хай і були вони по-справжньому стривожені), про мамин страх, що його голосові зв’язки порвалися і він, певно, більше ніколи не зможе говорити, про те, як вона наполягала на тому, щоб його подивився фахівець, а тато — на тому, що вони не можуть собі цього дозволити. А найбільше — про ті крики. Про голос незнайомки, яким кричала моя мати, я Петсі нічого не сказав, та тільки тому, що не знав, як про це розповісти.

Коли потік нарешті вичах, вона сказала:

— Ходімо за будинок, у сарай. Тобі треба поговорити з Чарлі.

* * * * *

Тепер, коли «бельведер» зайняв належне місце в гаражі пасторського будинку, сарай перетворився на майстерню Джейкобза. Коли Петсі завела мене всередину, він саме вовтузився з телевізором, у якому не було екрана.

— Коли я