read-books.club » Фантастика » Долина совісті 📚 - Українською

Читати книгу - "Долина совісті"

168
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Долина совісті" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 91
Перейти на сторінку:
і лісосмуги, а Влад подумки відповідав — і годі було знайти відповідь на ще невимовлене обурене: «Нащо ти це зробив?»

Нінащо. Просто так.

* *А* *

Колись він частенько й охоче використовував слово «самотність», однак що це таке — довідався лише зараз.

Бази відпочинку, старі та нові, наметові табори, спортшкола на воді — все це стояло щільно, паркан до паркану, і скрізь хтось жив. Влад чимчикував далі, вишуковуючи місце цілком безлюдне, однак стояла літня спека, всі, хто тільки міг, перебралися в намети та до лісу й до лісосмуги, чи у вербові зарості на березі ріки. Влад уже й надію втратив знайти затишне місце — але ліс виявився куди більшим, аніж він міг собі уявити. Люди траплялися все рідше і рідше, і нарешті Влад зупинився: повне безлюддя, виявляється, гнітить сильніше, ніж галаслива юрба. Він хотів повернути назад і потихеньку приєднатися до якихось туристів — але вилаяв себе за малодушність і таки не повернув. Ноги нили від утоми. Сутеніло швидко, тож Влад вирішив, що варто подбати про ночівлю і ліпше завтра вибрати місце без поспіху, ґрунтовно. Кефір і пиріжки він купив іще вдень, на станції, і тепер повечеряв при світлі ліхтарика, з головою закутався в ковдру і заснув на хвої, під дружнє дзижчання комарів.

…Самотність.

Влад мав дуже скромний туристський досвід, тож усе доводилося випробовувати на власній шкірі. Він мерз і страждав від спраги, пив росу і збирав малину, смажив на багатті свіжо спійманих верховодок і їв їх, водянистих, без солі. Скусана кровожерами шкіра свербіла. До найближчого сільського магазину, де Влад купував хліб, було дві години ходи. Іноді його підгодовували туристи, але частіше він цілісінькими днями не зустрічав жодної живої душі. Час тягся, як жуйка, Владу здавалося, що він уже тижнями і місяцями так живе, не чує голосів і не бачить облич, тоді як насправді вся його імпровізована робінзонада тривала днів вісім.

Щовечора він думав про маму: як вона там? Хвилюється? Поряд з магазином була пошта, вічно зачинена, але якось Влад усе-таки достукався до поштарки і додзвонився в місто. Мами не було вдома — ніхто не брав слухавку. Тоді Влад зателефонував сусідам, протараторив, що він здоровий і все гаразд, і щоб це переказали мамі — на цьому розмова перервалася…

На дев’ятий день уранці Влад придумав відповідь на запитання директриси: «Навіщо ти це зробив?» — «Я хотів випробувати власні сили на виживання, відчути себе справжнім чоловіком»…

Звучало патетично, але водночас і зворушливо, тож Владові подумалося, що мають повірити. Злитимуться, обурюватимуться… але і радітимуть, що Влад нарешті знайшовся. Напевно, та-таки директриса не раз говорила собі: нехай лишень живим буде, я йому все пробачу!

Подумавши так, Влад, котрий уже не перший день мріяв про тарілку гарячого супу, теплу воду і справжнє ліжко, підтюпцем припустив додому.

Електричка затримувалася, тож на пероні зібрався справжнісінький натовп. Влад занурився у нього, як у тепле море, і довго блукав туди-сюди, не наважуючись відійти убік. Юрба! Люди! Галасливі, не надто ввічливі, обвішані пакунками і кошиками, пропахлі потом і перегаром, живі люди!

Проштовхуючись у задушливе нутро вагона, Влад посміхався. Треба ж було затіяти цю дурнувату витівку з утечею, аби відчути нарешті, наскільки любі йому представники власного виду, причому не якісь особливі, а всі без винятку. Повернутися б зараз у табір… може, його ще візьмуть?

Утім, він не посмів би повертатися до табору саме зараз. Доїхав до міста, ввійшов у телефонну кабінку, збираючись подзвонити мамі.

Монеток не було.

Влад покрутився, вийшов. Йому раптом стало так лячно, адже він прирік маму на вісім днів невідомості! І наївно думав, що його дзвінок сусідам — короткий плутаний дзвінок! — здатен хоч трішечки її заспокоїти!

Він скочив у автобус і поїхав додому.

Коли дзвінок відгукнувся в надрах будинку, його знову охопив переляк, майже такий самий, як і тоді, коли під вікнами ридала божевільна Іза…

Довго не долинало ані звуку. Може, мами немає вдома? Він взявся гарячково нишпорити по кишенях у пошуках ключа, якого там не було, бо до табору ключ вирішили не брати. Раптом за дверима почулися невпевнені важкі кроки, замок клацнув…

— Пробач, — швидко мовив Влад.

І відсахнувся.

Мама стояла перед ним у нічній сорочці — обличчя її було наче вибілене полотно. Щоки запали, ніс загострився, а губи взялися скоринкою дрібних ранок. І з цього постарілого, немічного лиця дивилися цілковито щасливі, глибокі очі:

— Владку…

…Уже за годину їй стало набагато краще. Влад сидів спиною, щоб не заважати мамі вдягатися, і слухав, а по щоках його бігали сироти.

Мама занедужала через кілька днів після його зникнення. Її спершу забрали до лікарні, але вона не змогла там лишитися — все чекала, що повернеться Влад, повернеться, а вдома нікого нема…

Переконливого діагнозу так і не поставили, а на всі ці кризи, напади і загострення ніколи не існуючих у мами хвороб вона не надто зважала. Нерви? Так, вона нервувала… Але в ці дні невідомо, кому було ліпше, — їй, матері Влада, котрий утік у пошуках пригод, чи батькам тих хлопців, які нікуди не бігали і залишилися в таборі…

— Що? — запитав Влад, і крижані сироти зі щік перебігли на маківку, змусивши ворушитися пропахле багаттям волосся.

— Можеш повертатися, — сказала мама.

Вона одяглася й вклала зачіску. Щохвилини мама виглядала все ліпше, і біла примара, що відчинила Владові двері, потроху відступала все далі в його пам’яті, ще трохи — і Влад повірить, ніби ніякої примари й близько не було.

— У таборі отруїлися… — монотонно говорила мама. — Масово… Куховарка під слідством… Знаєш, грішили чи то на щурину отруту в казані, чи то на пестициди… Там же поле довкруж… Саме напередодні літак пролітав, обпилював… Комісія працює… У господарстві клянуться, що нічим таким не бризкали, все нешкідливо… Директриса з інфарктом злягла… Таке лихо! Подумати лишень… Патякали про військові маневри, опромінення, чого тільки не придумали… Якийсь розумник наркотики приплів… Еге ж бо, цілісінький табір малолітніх наркоманів, ну, звісно…

Мамині слова, холодні та швидкі, падали на Владове тім’я, нібито краплі з крижаної бурульки.

— …Легко відбулися. А твій загін, Владку, постраждав чи не найбільше. Десять чоловік у лікарні! І Дімка… не лякайся лишень… Дімка в реанімації… Я вже подумала, грішним ділом, — краще синові в бігах бути… ніж у реанімації… Ти пробач мені…

— Ну, звісно, — прошепотів Влад неслухняними, начебто пластиліновими, вустами.

* * *

«Навіщо ти це зробив?» — «Я хотів випробувати власні сили на

1 ... 10 11 12 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина совісті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долина совісті"