read-books.club » Фантастика » Долина совісті 📚 - Українською

Читати книгу - "Долина совісті"

168
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Долина совісті" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 9 10 11 ... 91
Перейти на сторінку:
не закохалася у Влада, — сказав Ждан. Він уже два роки користувався хорошим дезодорантом, сам прав собі сорочки і займався боксом, а тому жуйку на його портфель ніхто й не намагався ліпити.

— Кажуть, Клоуна посадять, — сказав по паузі Гліб Погасій.

Клоун віддубасив по Зозулиній намові якогось хлопця з іншої школи, а батьки того хлопця виявилися людьми затятими. Тепер усе схилялося до відправки Клоуна в колонію, хоча по справедливості саджати вартувало Зозулю…

— А хто до табору збирається? — поцікавився Антон, якого раніше Супчиком обзивали. Тепер колишній Зозулин прихвостень став розсудливішим — може, тому, що решта однокласників швидко підросли і зрівнялися з ним за габаритами?

— Я поїду, — першим кинув Дімка Шило.

Хлопці запереглядалися:

— І я…

— Я…

— І я…

— А ти ж на море планував? — запитав Влад у Гліба. Той уже місяць вихвалявся якоюсь екзотичною путівкою, яку дістав йому батько.

Гліб махнув рукою:

— А-а-а… Я подумав, що якщо всі планують… У таборі ж веселіше…

Влад змовчав. У таборі, звісно, не нудно, але якби довелося вибирати між табором і морем…

Утім, вибору Влад не мав ніколи. Табір, і жодної альтернативи. А те, що їм із мамою така поїздка й не світить, було ясно давно, ще взимку…

— А хто не їде до табору? — запитав Влад.

Тиша.

— Марфа, ти начебто до бабусі збиралася?

Марфа Чисторій скривила носик:

— Та ну… Знову до бабусі, занудство…

Вони сиділи під вогкуватим склепінням занедбаної альтанки, і, здається, були трохи здивовані. Усі їдуть до табору, геть-чисто всі — оце так дружний клас!

Влад посміхався.

Може, запах трави, вогкості та паркової гнилизни спричинив був той спогад. Пригадався раптом недавній сон. Неначебто він — старе розлоге дерево, всуціль обліплене білястими грибами.

* * *

В автобусі Влад сидів поруч із Дімкою, і обоє веселилися і горлали пісні чи не найголосніше. З-за високих спинок попереду їхніх крісел час від часу визирали дівчата, лаялися і вимагали порядку.

Автобус трусило на вибоях кепського шосе, і Влада охопила ейфорія. Здавалося, край дурнуватим снам, компанія підібралася напрочуд вдало — його власний клас… А в класі, як Влад давно помітив, йому найзатишніше і найпростіше. Навіть колись усесильному Зозулі не вдається зіпсувати йому настрою, тим паче, що після історії з Клоуном Зозуля мов шовковий. Ніхто не витріщається на Влада, як на чудовисько, і ніхто не ризикне з ним посваритися — всім він потрібен, усі його люблять… Просто супер, що цього року вони ось так дружно, повним складом, рвонули до табору…

Пісня спливала за піснею, і знову все спочатку. Влад став підспівувати через слово, а потім і зовсім замовк. Втупився у вікно, раз по раз ударяючись чолом об синювате мутне скло.

Ніхто не помітив дірки в хорі, дірки на місці його голосу. Навіть Дімка нічого не помітив. А вона була взагалі, ця діра? Чи настільки вже значна для класу втрата — голос Влада Палія?

Вони бачать його щодня… Вони не морочать собі голову його достоїнствами. Є він чи немає його… Як там говорила Іза? «Безбарвні очі, безбарвне обличчя, ти нічим не примітний, окрім своїх шахів…»

Думка про Ізу — наче дотик потопельника. Влада пересмикнуло.

«…крім своїх шахів».

«Я розумний, — кидав Влад у відповідь. — Ти не помітила? Я дотепний…»

«Мене всі люблять», — хотів він додати. — «Усі потребують моєї допомоги».

«Нікому ти не потрібен, — жорстоко заперечувала Іза. — Та хто ти такий? Таких, як ти, в кожнім класі по два десятки…»

«Відчини! Ну, відчини! Будь ла-а-ска! А-а-а!»

З’являвся страшний спогад — і світ втрачав реальність, обпливав брижами сизої шибки. Можливо, Іза справді була божевільною? Але чому раніше, до зустрічі з Владом, це божевілля не давалося взнаки?

Автобус звернув на ґрунтову дорогу. До табору залишалося хвилин п’ятнадцять хитавиці. Влад приплющив очі, купаючись, як у киселі, у несподіваній самотності.

«А що би ви робили без мене? — подумав він з несподіваною жорстокістю. Що би ви без мене робили?»

Автобус загальмував. І, дивлячись на веселенькі шеренги корпусів, Влад пообіцяв собі півтора місяця не думати про Ізу, ні про сизу шибку, ані про дерево з блідими грибами.

* * *

«Мамо! Зі мною все гаразд. Я вже самостійний. Не хвилюйся. Влад».

Телеграфістка кинула схвальний погляд — вирішила, напевно, що бачить перед собою найтурботливішого сина на багато кілометрів довкруж. Тим часом Влад мав намір завдати мамі купу неприємних клопотів.

Влад потішив себе надією, що телеграма хоч трішки придасться для маминого спокою — ну, хоч крапелиночку. Вчора, коли вони бачилися, Владові плани на сьогоднішню втечу вже цілковито визріли і він уже встиг навіть разів зо триста повторити, наче заклинання, що в нього усе в порядку і, чи сяк чи так, усе буде гаразд…

Він розрахувався з телеграфісткою, завдав рюкзак на плече і ступив під ранкове сонце.

Похопляться за ним години через півтори — за обідом… Цікаво, які в них будуть обличчя?

Владу уявилася географічка, яка цього року виявилася ще й начальником табору. Червонясті плями на запалих щоках, чіпкий погляд: «Скажи, навіщо ти це зробив?»

Підійшла електричка — напівпорожня. Влад закинув рюкзак на дірчасту, як волейбольна сітка, полицю і сів біля вікна, спиною по ходу потяга.

«Навіщо ти це зробив?!»

Він жодного поняття не мав, навіщо. Хіба йому було зле в таборі? Дурня, значно краще, ніж позаминулого року і, навіть, торік. Скучив за мамою? Дивно для чотирнадцятилітнього підлітка, якого до того ж відвідують щотри-щочотири дні (ох же й благав він маму, просив, просив: ну, не мотайся ти так часто! Скільки часу і сил убивається на ці поїздки, та невже я не проживу тиждень без полуниці?!)

Якби він повернувся зараз додому — мама просто додзвонилася б до табору, ну, телеграму дала… Усі б розізлилися, звісно, але зрештою будь-яка злість минає…

Але він не поїде додому. Він сам не знає до ладу, куди везе його електричка. Й уже поготів не відає, навіщо.

Владові знову снилося, що він — поросле грибами дерево. Марилося іще щось, незрозуміле і неприємне. На зарядці він змахував руками значно різкіше й енергійніше за сонних товаришів — начебто намагався розірвати поліетиленову плівку сну.

Учора вони з Дімкою заспівали хуліганським дуетом зі сцени літнього клубу — і мали приголомшливий (у межах табору) успіх.

Сьогодні після сніданку він миттю зібрав рюкзак і майнув через дірку в паркані, таку вузьку, що, протискуючись, добряче обдер лікті. Тепер електричка погойдувалася, лікті саднили, за вікном мелькали чергуючись поля

1 ... 9 10 11 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина совісті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долина совісті"