Читати книгу - "Євпраксія"

Папа допомагав не силою, а словом, слово ж папське втілювалося в послання до земних владик. Обдарував він таким посланням і «Дмитрія, короля руського», себто Ізяслава: «Син ваш, відвідавши город апостольський, прийшов до нас і, бажаючи з рук наших отримати королівство в дар від святого Петра, висловив належну вірність тому ж блаженному Петру, князю апостолів. Ми згодилися на просьбу й обіцянки сина вашого, які здавалися нам справедливими, як тому що дані за вашої згоди, так і по щирості відвідувача, й передали йому кормило управління над вашим королівством від імені блаженного Петра — з тим наміром і побажанням, щоб святий Петро своїм заступництвом перед богом хранив вас і ваше царство і всі ваші блага і сприяв вам до кінця життя вашого утримати царство ваше у всілякому мирі, честі й славі».

Послання вручене було Ізяславові папськими послами, які передали ще багато ненаписаного, і з усього того виходило й геть несподіване. Ізяслав втрачав владу, передану папою Ярополкові, мав прийняти католицтво сам і вся його Русь «за його сприянням». Виходило, що й влади нема, і сприяння подай цим зажерливим римським отцям.

Ізяслава порятувала від остаточного зганьблення й, може, вічного прокляття смерть Святославова. Забувши про свої обіцянки папі римському, Ярославів син кинувся додому, де без перешкод сів на стіл київський, а за два роки, як уже сказано було, поліг у битві під Черніговом і похований урочисто Всеволодом у Софії, так ніби мав перед землею Руською щонайвищі заслуги.

У битві на Ніжатиній ниві поряд з багатьма незнаними й двома князями полягли також знані дружинники княжі Іван Жирославович, Туки, Чудинів брат, Порей і Жур — Всеволодів найдовіреніший чоловік, а водночас і муж Журини, мамки й годувальниці малої Євпраксії. І чи то вже так княгині Анні хотілося спровадити Журину геть з Києва, чи то старші діти Всеволодові Володимир та Янка захотіли пониження своєї молодшої сестри, чи й сам князь з якихось незбагненних міркувань вирішив позбутися своєї вродливої маленької доньки, але сталося так, що Євпраксію швидко й без вагань віддано за саксонського графа, родича Оди Святославової, — вчинок для київського великого князя дивний. Досі прості графині ставали княгинями, тепер княжна мала перетворитися на графиню — не було в тому ніякої честі для Руської землі, не було честі й для Всеволода, глибоко нещасною почувалася Журина, відірвана від свого єдиною сина, мало втішена й тим, що князь узяв його до своєї молодшої дружини, ще нещаснішою за всіх була Євпраксія, хоч і названа була від народження Щаслива.

ПЕРЕМІНА

Зі смертю Рудигера з Євпраксії мовби знято було невидимий тягар. Відчула себе відразу вільною, повернувся до неї світ дитячих захоплень, охоче мандрувала тепер по безмежній землі, не переймаючись тим, куди їде й що покидає, могла милуватися квітами й травами, збирати листя й торішні жолуді, допитуватися в Журини, чи то не чеберяйчики ховаються під жолудевими шапочками. Відкрилася їй якось ніби одразу пуща, йшла назустріч розлегла, темна, в непрохідді трясовин і завалів, в запахах плісняви й гнилизни, повна пташиного щебету, ревіння зубрів, нічних потаємних тупотів, шелестів, трісків, шерехів.

Якось пильніше придивлялася до людей, що сиділи на придорожних осадах. Здичавілі самітники, суміш грабіжників і волоцюг, волохаті, немиті, збайдужілі до світу, який поводився з ними твердо й жорстоко, насилав сніги, бурі, лихих подорожніх, диких звірів, самотність, мор. Ніде не стріли ні жінки, ні дівчини: не могли втриматися серед дикості, втікали з осад, лишали самих чоловіків, бо тим від народження судилася самотність тяжких обов'язків. Одного разу все ж трапилася жінка. Була вже така стара, що й сама не відала: живе чи вмерла давно. Журина розпитувала її, Євпраксія злякано позирала на стару, не вірила: невже на світі буває ще й таке?

Вбиті сини, муж, вона хоче вмерти, а боги велять: «Живи!» І ось живе. Тягне хмиз до осади, зігріваються люди, коли проїжджають, їсть? Що дадуть. Коли довго ніхто не їде? Тоді так живе.

Євпраксія вжахнулася. Звеліла скидати припаси з одного воза, з другого. Стара хитала головою. Однаково не напасешся до смерті. Нема зажерливішого за людину.

Ще довго згадувала Євпраксія стару, допитувалася в Журини: «А взимку? А вночі? Не страшно їй самій?»

Потім забула, може, й назавжди. Бо ж мала князівську голівку, а князівські голови так влаштовані: більше забувати, аніж тримати в пам'яті.

Гостювала в невеличких городках і в таких великих городах, як Лучеськ, де сидів князь Ярополк, були високі вали над Стиром, похмурі вої з довгими списами, густі меди й набридливі молитви. Але не затримувалася ніде, хотіла їхати, просуватися вперед, бачити більше, насолоджуватися світом, радіти з життя, сміятися до сонця, до дерев, до рік і струмків. Далі, далі, далі!

Почалися передгір'я Карпат. Дорога пролягала мовби по дну велетенської миси, краї вивищувалися зеленими валами лісів, таких недосяжних, що хотілося плакати від безсилля. Тоді була шалена клекотнява гірських річок, похмурі верхи гір, хмари вгорі, хмари внизу під ногами, колючість ялиць, загадковість широколистих папоротників, круглі лоби каміння в струмках, лизаного водою цілі віки.

Ночами Євпраксія не хотіла йти до осад, сиділа коло вогнища поряд з Журиною, священиками й Кирпою, який не відступався від Євпраксії ні на крок. Загадкова темрява причаєно обступала мідявий вогонь, стріляло паліччя, бахкало гранчастими гострими іскрами в чорну сутінь, душа вогню відлітала у високих сплесках полум'я, лишався жар, брався сивим попелом — так сиве шумування старості обступає молоде життя. Але Євпраксія була ще далека від тривог старіння, їй хотілося вогню ще й ще, сама підкидала паліччя до вогнища, підстрибувала від пустощів, обпікалася жаром, відскакувала з вереском, коли надто довгий пожадливий язик полум'я виривався з вогню і бив убік, а тоді шугав високо-високо в саме небо і здавалося, вириває з пітьми довколишні задумливо-сонні гори, і гори були, як пітьма, а пітьма ставала довкруг, мов гори, і Євпраксії навіть хотілося б жити в отаких горах, якби не знала великих рівнин, які відбилися в її дитячій пам'яті зеленими хвилями довіку.

Шлях Євпраксії вів до Кракова, далі через Чеський ліс до Праги, тоді до Естергома до тітки Анастасії, колишньої королеви угорської, а вже звідти по Дунаю до Регенсбурга, де вже була Германська імперія. Цим шляхом їхала колись її тітка Анастасія, їхала й друга тітка Анна