Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Сідайте, Олегу Карповичу, — сказав Славін. — Чайку вип'ємо?
— Спасибі, вип'ю з охотою.
— Він у нас івановський, — пояснив Дулов. — Івановські полюбляють хлебтати водичку…
— Я чув, що найбільші водохлисти в Шуї жили, — сказав Славін. — Хіба не так, Олегу Карповичу?
— Шуйські завжди більше за івановських сьорбали, знай, склянок по десять-п'ятнадцять…
— П'ятнадцять склянок! Невже можна випити стільки!
— Ставте самовар — покажу, — всміхнувся нарешті Архипкін; такого напруження, як на початку розмови, вже не відчувалось.
— А шуйські чимось від івановських різняться? — неквапливо правив своє Славін. — Чи ви всі на один копил? Я, наприклад, рязанців від курян легко відрізняю.
— А чого ж, — погодився Архипкін. — Курянин — південний, у нього око з чорним полиском, а рязанець косопузнй, ближчий до нас, білявий…
— А той чоловік, що згорток перекинув, він, по-вашому, з якої області?
— Та я його до пуття й не розгледів.
— Чорноокий?
— Їй-богу, не роздивився, який він, а ще коли стріляти почали, то й зовсім памороки забило: війни немає, аз автоматів смалять, як у ту пору, від живота.
— Ви бачили, що поліцейські стріляли від живота?
— Може, й не бачив, може, мені здалося так…
— Ходімо в парк, постоїмо на тому місці, де все це сталося, і пригадаємо.
— Ходімо, — погодився Архипкін, сумно глянувши на Дулова. — Тільки я нічого не пам'ятаю, кажу ж вам, що від страху закам'янів.
… У парку Архипкін зупинився на тому місці, де невідомий кинув згорток, і кивнув на шпиль:
— Ось тут він повис.
Славін підійшов до огорожі, було видно вузенький провулок, що спускався з гори.
— Коли почали стріляти, він біг, петляючи? — спитав Славін.
— Ні, він петляти почав, коли скочив на велосипеда.
— То в нього там велосипед стояв?
— Авжеж. Він його до стіни притулив. Жіночий.
— Провулок у вулицю впирається… Він куди звернув — праворуч чи ліворуч?
— Звісно, ліворуч — там з гори спускаєшся, легше тікати.
— А куди веде та вулиця?
— Не знаю, я виходжу з посольства нечасто, по-їхньому я ж не розумію, ще й заблукати можна…
— Та вулиця веде до вокзалу, — озвався Дулов. — Вона з'єднується з проспектом, там трамвай, багато машин, там його не спіймаєш.
— Ви певні, що вони його не вбили? — спитав Славін.
— Я вискочив з квартири на балкон і все бачив… Він утік, бо вони бігли вниз провулком і нікого перед ними не було. А коли добігли до кінця провулка, то вже не стріляли, очевидно, він чкурнув через прохідні двори, там їх багато, — сказав Дулов.
— Перевірили?
— Звичайно. Якби вони вбили його, то по радіо повідомили б зразу ж: нас хвицнули б неодмінно, — строго мовив Дулов. — Напевно втік.
— Він сивий? — спитав Славін.
— Та хто його знає… наче рудий, — відповів Архипкін. — А може, блондин, вилиняв, мабуть…
— В якому він одязі був?
— Як це в якому? — здивувався Архипкін. — У костюмі.
— Це я розумію… Якого кольору костюм? Старий чи новий? В галстуку? Чи без галстука?
— От біда, — зітхнув Архипкін, — їй-богу, зовсім-таки затуманилося в голові…
— Шраму на обличчі не було?
— Ні, не було. Рука в нього, правда, безпала. Чи то одного пальця немає, чи двох — це я запримітив.
— Це якраз важливо. Він вам щось казав?
— Нічого не казав. Тільки шепнув: «Чоловіче, допоможи…»
— Як?! «Чоловіче»?
— Чи «чоловіче», чи «мужчина», точно сказати не можу.
— Якщо сказав «чоловіче» — значить, українець, — озвався Дулов.
— Не обов'язково, — заперечив Славін. — Мій друг, корінний росіянин, з Воронежа, а завжди каже, звертаючись до друзів, «чоловік», «чоловіче»… Голос який? Пропитий? Хрипкий? Чи нормальний?
— Хрипкий голос, це я точно пам'ятаю, хрипкий…
— А прикмети так і не можете згадати?
— Їй-богу, не можу, навіщо марно в гріх вас уводити?
… Славін повернувся до кабінету, обклався довідниками: шукав бари, де грали в більярд, особливо в районі вокзалу. Знайшов чотири: «Веселі козенята», «Неаполь», «Касабланка» і «Лас Вегас».
Потім знову запросив Архипкіна.
— Олегу Карповичу, — спитав Славін, — ви в більярд умієте грати?
— Не дуже. З водіями, бувало, поганяєш, просто так, жартома…
— Доведеться вам зі мною грати.
— У нас же не стіл, а казна-що.
— Ми з вами не в посольстві гратимемо. В місті.
— Але ж у місті більярди тільки у вертепах, нас застерігали…
Славін подивився на Дулова, той посміхнувся:
— Це справді так.
— Удвох не страшно, — сказав Славін, підморгнувши Архипкіну. — Як, Олегу Карповичу?
— Коли треба, то що ж, тут нічого не вдієш, — поважно відповів садівник.
— Тепер ось що, — провадив далі Славін, — ми з вами будемо шукати безпалого. Але, може, зустрінемо іншого росіянина, я вам його покажу. Порозмовляєте з ним, гаразд?
— Не радянський? — зиркнувши на Дулова, спитав Архипкін.
— Емігрант. Власовець, — відповів Славін.
— Я з такою собакою і говорити не стану. Задушити його треба, я проти них у Бреслау воював, ну й нелюди, ну й звірюки…
— Якщо ми знайдемо безпалого, тоді все гаразд, а якщо треба буде до нього підкрадатись, тоді, думаю, вам доведеться розмовляти саме з тим власовцем, що стояв проти нас у Вроцлаві… Не судіть тільки всіх емігрантів одним судом, Олегу Карповичу. Один добровільно продався німцям, сам до Власова пішов, а сотню примусили… Все розумію, правильно кажете, виправдати цього не можна, але й серед них е різні люди.
— Умом я це розумію, тільки ж у мене ще й серце є. У тому ж таки Вроцлаві мого меншого брата власовці розстріляли…
У «Веселих козенятах» було гамірно, людно, грали тут погано, більше хизувалися, ставки були низькі — три долари, безпалий не з'являвся. Архипкін програв Славіну всі три партії, рука його помітно тремтіла, коли він бив по кулі; часто промахувався, озирався насторожено.
Коли меткий офіціант, що бігав з підносом між столами, приніс пиво, Славін спитав:
— А Хрєнов коли прийде?
— Він тепер у нас не грає, сер. Він грає у «Лас Вегасі» або в барі «Гонконг». Частіше в «Гонконзі», туди привезли чудові столи, там збираються найкращі гравці, ставки до ста доларів…
… У «Лас Вегасі», походивши круг столів, — гравці були високого класу, в залі стояла тиша, — Славін запросив Архипкіна до стойки, замовив «хайбол». Рука в Архипкіна все ще тремтіла, коктейль він пив з відразою й безперестану оглядався.
— У вухо смальнути можете? — посміхнувся Славін. — Руки у вас он які сильні. Чого ж ви боїтеся?
— Незвично якось, — відповів той, — вертепів не люблю, сам я з села, нам усе це не до душі.
— Слово таке чули — «треба»?
— Це я розумію, але все одно я почуваю себе не в своїй тарілці.
Славін звернувся до бармена:
— Коли прийдуть найкращі гравці?
— У нас буває
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ТАРС уповноважений заявити…», після закриття браузера.