Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

Через сім днів прем'єр-міністр Франції маршал Петен попросив перемир'я. Воно було підписане в тому самому Комп'єнському лісі в навмисне привезеному сюди за розпорядженням Гітлера салон-вагоні маршала Фоша, в якому здійснювалася церемонія підписання перемир'я в 1918 році.

… Повіяло теплом. З аеродрому в Ле-Бурже Пауль Піхт, який прилетів з генералом Удетом на парад з нагоди перемоги над Францією, відразу ж поїхав у центр Парижа. Він зупинив машину на набережній Сени, недалеко від Ейфелевої вежі. В Парижі він був усього раз, невдовзі після війни в Іспанії. Але він так багато знав про це місто, що все здавалося давно знайомим — і незчисленні кафе, де безтурботні й галасливі французи гаяли час за чашкою кави чи пляшкою дешевого кислого вина, і каштани, посаджені вздовж широких тротуарів, і запах мигдалю, й заводик великого авіатора Блеріо на березі Сени, і величезне підземелля Пантеону, освітлене голубим світлом, з могилами Вольтера й Руссо, Робесп'єра й Жореса, і собор Паризької богоматері з химерами, які злостиво й сумно дивилися з висоти на рухливий густий натовп.

Піхт удивлявся в обличчя, що мелькали перед ним. Ні, парижани лишилися парижанами. Війна неначе пройшла повз них. Він ступив на підйомник Ейфелевої вежі й наказав служителеві підняти його вгору. Коли він зійшов з ліфта на балкон, то почув завивання висотних вітрів. Паризьке небо мовби сердилося на чужаків із войовничої північної країни. Вежа розгойдувалася. Місто й далекі околиці здавалися хисткими, нестійкими, як і підлога, вичовгана мільйонами ніг.

На верхній балкон вежі піднялася група офіцерів. Серед них Піхт побачив Коссовські й начальника відділу «Форшунгсамту» Евальда фон Регенбаха.

— А де ж ваш всемогутній шеф? — потискуючи руку Піхтові, промовив Регенбах.

— Він поїхав з Мільхом у штаб-квартиру фюрера. — Хіба фюрер уже в Парижі?

— Ні, але його чекають з години на годину.

— До речі, Паулю, — втрутився Коссовські, — ти не бачив Вайдемана? Він теж буде на параді, і Зейц.

— От уже справді збираються давні друзі, — усміхнувся Піхт.

— Ти де зупинився?

— В «Тюдорі». Там відвели генерал-директорові апартаменти.

— Он як! — скрикнув Коссовські. — Ми теж там зупинились. І Вайдеман, і Зейц…

У небі почувся гул моторів. Над Парижем у супроводі «месершмітів» пролетів тримоторний «юнкере». Він заклав віраж, зробив коло, неначе накинувши зашморг на галасливе й безтурботне місто. Це летів Гітлер.

— Скажіть, Коссовські, що ви думаєте про Удета і його оточення? — запитав Регенбах, коли Піхт, попрощавшись, спустився вниз. — Здається, генерал багато п'є і помітно подурнішав.

— При всій відвертості, навіть п'яний, Удет не скаже й не зробить нічого компрометуючого. Він абсолютно лояльний.

— Можливо, можливо, капітане. Але мене цікавить не генерал, а його розумний ад'ютант. Ви, я помітив, особисто знайомі з Піхтом? Розкажіть мені про нього. Давно хотів пошукати в картотеці, але зараз вирішив, що ваш проникливий розум, Коссовські, відкриє мені біль» ше, ніж будь-які характеристики. Ви друзі?

— Ми зустрічалися в Іспанії. Там Піхт воював разом з відомим вам Мельдерсом і Вайдеманом. Там і відзначений Залізним хрестом.

— Хоробро воював?

— Не бачив. Адже я в боях не брав участі. А за їхніми словами, вони всі орли. Як ви зауважили, Піхт винятково приємна в спілкуванні людина, 3 тими, хто йому корисний. Із сторонніми й підлеглими він різкий, навіть, мабуть, нахабний. Втім, нахабність імпонує деяким політикам, як розв'язність — дамам.

— Одружений?

— Холостяк.

— Батьки живі?

— Вихованець сирітського будинку в Бремені. Його батьки загинули на пароплаві «Вітторіо» в двадцять восьмому.

— Ви цікавилися списками пасажирів?

— Звичайно. Серед пасажирів були Якоб та Елеонора Піхти.

— З Удетом він познайомився в Іспанії?

— Ні. В Стокгольмі, коли Удет був на гастролях у Швеції. Удет узяв Піхта до себе механіком, увів до клубу Лілієнталя й навчив літати.

— Він гарний льотчик?

— Його хвалив Вайдеман.

Регенбах засміявся:

— Лояльний?

— Безумовно. Партії завдячує своєю кар'єрою. І характер у нього справжнього наці. Ніцшеанський тип, якщо хочете. Обожнює фюрера й поклоняється йому. На мій погляд, щиро. А чому б ні?

Регенбах не відповів. Він задумливо розглядав Париж. Раптом він знову повернувся до Коссовські:

— Ви знаєте про те, Зігфріде, як спритно Піхт топить Хейнкеля? Хейнкеля не любить Гіммлер.

— Чому топить?

— Підслухана мною розмова…

— Ви гадаєте, Піхт працює на гестапо?

— Я питаю вас.

— Ну, якщо він не працює на нас, то повинен же він на когось працювати. Адже хтось приставив його до Удета.

— Ви мудрі, Зігфріде. Але ж міг би він працювати й на нас. Чи не правда? Як часто ви з ним зустрічаєтесь?

— У нас мало спільних знайомих, — відповів Коссовські.

— Даремно. Таких людей не варто випускати з поля зору.

Коссовські згадав, як зовсім зеленим появився перед ним Піхт в Іспанії. Щось подібне до близькості навіть виникло потім. Але після випадку з полковником Штейнер-том — зв'язковим адмірала Канаріса — дружба якось розклеїлась. «Штейнерт, Штейнерт, царство тобі небесне…»

3

Піхт побачив Вайдемана на параді на честь перемоги над Францією. Ввечері вони домовилися зустрітися в «Каруселі». В цьому фешенебельному ресторані німецькі офіцери почували себе досить затишно. Чужих туди не пускали. Скандалів не було. Вайдеман уже тиждень» жив Парижем, і в «Каруселі» його знали всі, і він знав усіх.

І Вайдеман, і Піхт зраділи зустрічі. В останні місяці (що не місяць, то нова війна!) їм було не до листування. На листа Піхта, одержаного в Голландії, Вайдеман так і не зібрався відповісти.

— Щось тоді стряслось, Паулю. Якась малоприємна історія. — На лобі Вайдемана зібралися рядами зморшки.

Ширококостий, трошки клишавий, з товстою червоною шиєю й опущеною головою, від чого складалося враження, ніби він збирається вдарити співрозмовника, Вайдеман був схожий на молодого бика, який ще не досяг зрілості. Піхт за роки, проведені в Швеції та Іспанії, добре вивчив його достоїнства й вади. Він знав, що Альберт був лукавий, але справедливий; сильний, але м'який; запальний, але відхідливий. У свої двадцять шість років він досить легко добився пристойного чину. Начальство знало його як енергійного офіцера, підлеглі поважали його за те, що Вайдеман міг кричати, грюкати кулаками по столу, саджати на гауптвахту; але досить було кому-небудь з вищих командирів висловити невдоволення його підлеглими, як Альберт горою ставав на їхній захист. Про авіа-групу, котрою