Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

— Він скаут? — вигукнув Швейк. — Люблю слухати про скаутів. Одного разу в Мидловарах під Злівою, в районі Глубокої, — це окружне староство Чеських Будейовиць, — саме коли наш дев’яносто перший полк був там на маневрах, навколишні селяни влаштували полювання на скаутів, що їх дуже багато розвелося в громадському лісі. Трьох вони зловили. Найменший із скаутів, коли його в’язали, так вищав, скиглив і плакав, що навіть ми, бувалі солдати, не могли на це дивитись і воліли відійти геть. Поки їх зв’язували, ці троє скаутів покусали вісьмох селян. Потім у старости під різками вони призналися, що в усій околиці немає жодної луки, яку б вони не столочили, вигріваючись на сонці. До речі, призналися і в тому, що біля Ражиць саме перед жнивами зовсім випадково вигорів на пні лан жита, саме тоді, коли вони в ньому смажили на рожні сарну, до якої підкралися з ножами в громадському лісі. Потім у їхньому барлозі в лісі знайшли понад півцентнера обгризених кісток домашньої птиці й дичини, величезну кількість кісточок із черешень, безліч недогризків зелених яблук і багато іншого добра.

Однак нещасний батько скаута все ж таки не міг заспокоїтись.

— Що я наробив? — тужив він. — Пропала моя добра слава!

— Авжеж, пропала, ще й на все життя, — підтвердив Швейк із властивою йому щирістю. — Після того, що сталося, ваша добра слава за вітром полетіла. Знайомі у вас є? Є! Прочитають у газетах, а рот не город, не загородиш, такого прибрешуть, що ой-ой-ой. В лихий час і кум за собаку, та не беріть собі цього так близько до серця. На світі людей з зіпсованою репутацією принаймні разів у десять більше, ніж з доброю. На таку дрібницю шкода і язика псувати;

У коридорі пролунали енергійні кроки, в замку заскреготів ключ, двері відчинились, і поліцай вигукнув прізвище Швейка.

— Пробачте, — по-лицарському нагадав Швейк, — я тут лише з дванадцятої години, а цей пан уже від шостої ранку. Я не так-то вже й поспішаю.

Замість відповіді міцна рука витягла Швейка в коридор, і поліцай мовчки повів його по сходах на другий поверх. У кімнаті біля стола сидів комісар поліції, гладкий панок з бадьорим виразом обличчя. Він звернувся до Швейка.

— Отже, ви і є той Швейк? Як ви сюди попали?

— Зовсім звичайнісінько, — відповів Швейк, — я прийшов сюди в супроводі одного пана поліцая, бо не хотів погодитися з тим, щоб мене викидали з божевільні без обіду, так ніби я їм якась вулична дівка.

— Знаєте що, Швейку, — ласкаво сказав пан комісар, — навіщо нам тут, на Сальмовці, з вами сваритися? Чи не краще відправити вас до поліційного управління?

— Ви, пане комісаре, — вдоволено промовив Швейк, — так би мовити, господар становища. А пройтися ввечері до управління — це буде невеличка, але дуже приємна прогулянка.

— Дуже радий, що наші думки збіглися, — весело зауважив комісар поліції. — Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Хіба не так, Швейку?

— Я теж дуже люблю з кожним порадитися, — відповів Швейк. — Я, вірте мені, пане комісаре, ніколи вашої доброти не забуду.

Чемно вклонившися, Швейк зійшов з поліцаєм униз до вартівні, і за чверть години його вже можна було бачити на розі Єчної вулиці і Карлової площі в супроводі іншого поліцая. Той ніс під пахвою товсту книгу з німецьким написом «Arrestantenbuch»[5].

На розі Спаленої вулиці Швейк і його конвоїр зустрілися з натовпом людей, які юрмилися біля вивішеного оголошення.

— Це маніфест найяснішого монарха про оголошення війни, — повідомив Швейкові поліцай.

— Я це передбачав, — сказав Швейк, — а в божевільні про це нічого ще не знають, хоч їм, власне, це повинне бути відоме з перших уст.

— Що ви цим хочете сказати? — спитав поліцай.

— Адже ж там сидить багато панів офіцерів, — пояснив Швейк.

Коли вони підійшли до іншої юрби, що товпилася перед маніфестом, Швейк вигукнув:

— Хай живе імператор Франц-Йосиф! Ми цю війну виграємо!

Хтось із захопленої юрби насадив йому капелюх аж на вуха, і в такому вигляді, в супроводі натовпу, бравий вояк Швейк увійшов ізнов у ворота управління поліції.

— Цю війну, панове, ми, безперечно, виграємо, ще раз кажу вам, — промовив Швейк і з тими словами розпрощався з юрбою, яка його супроводила.

А десь із далеких нетрів історії долетіла до Європи. істина, що завтрашній день зруйнує навіть плани сьогоднішнього дня.

6. РОЗІРВАВШИ ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО, ШВЕЙК ЗНОВУ ОПИНИВСЯ ВДОМА

В стінах управління поліції панував дух чужої народові влади. Вона встановлювала, наскільки громадяни захоплені війною. За винятком кількох людей, які не заперечували, що вони сини народу, приреченого пролити кров до останньої краплі за зовсім чужі для нього інтереси, управління поліції являло собою чудову колек «цію бюрократичних хижаків. Вони вважали, що лише тюрми й шибениці спроможні оборонити існування хитромудрих параграфів. При цьому хижаки-бюрократи по «водилися з своїми жертвами із злобною чемністю, зважуючи заздалегідь кожне своє слово.

— Мені дуже прикро, — сказав один з тих хижаків чорно-жовтої породи {37} , коли до нього привели Швейка, — що ви знову попали в наші руки. Ми думали, ви виправитеся, але, на жаль, помилилися.

Швейк мовчки кивнув головою з таким невинним виглядом, що чорно-жовтий хижак допитливо поглянув на нього і з притиском сказав:

— Не дивіться так по-ідіотському.

Однак він зараз же перейшов на ласкавіший тон:

— Нам, безперечно, дуже прикро тримати вас у тюрмі, і можу вас запевнити, що, на мій погляд, ваша провина не така-то вже й велика, бо нема сумніву, зважаючи на ваші невеликі розумові здібності, що вас на це підмовили. Скажіть мені, пане Швейку, хто, власне, наштовхує вас на такі безглузді витівки?

Швейк кашлянув і відізвався:

— Даруйте, але про жодні безглузді витівки я нічогісінько не знаю.

— А чи ж це, пане Швейку, не безглуздя, — прозвучав удавано батьківський тон, — коли ви, згідно з рапортом поліцая, який вас сюди привів, зібрали збіговисько народу перед розклеєним на розі маніфестом про війну і підбурювали народ вигуками: «Хай живе цісар Франц-Йосиф! Цю війну ми виграємо!»

— Я не міг байдуже на це дивитися, — заявив Швейк, втупивши свої лагідні очі в обличчя інквізитора. — Та мене аж за печінки взяло, коли я побачив, як усі читають цей маніфест про війну і не радіють. Ані вигуків «хай живе», пане раднику, ні «ура», — мовчать, та й годі. Та невже ж старий вояк дев’яносто першого полку міг спокійно на таке дивитися? То