Читати книгу - "Таємничий острів"

не належав до тих, хто панікує через дрібниці — та й не тільки через дрібниці, — був іншої думки. У всякому разі лишалося одне: чекати повернення Наба і журналіста. Але тоді вони мусили відмовитись од жаданої вечері печеними яйцями, а безперервне харчування сирими молюсками нікого не тішило.

Перш ніж повернутися до Комина, моряк і Герберт, не впевнені, що їм пощастить розпалити вогонь, поповнили запас літодомів і мовчки попростували до своєї нової домівки.

Ідучи, Пенкроф нишпорив очима по землі, й далі шукаючи свою незамінну коробочку сірників. Він навіть пройшов лівим берегом річки від її гирла аж до коліна, де вони майстрували пліт. Потім піднявся на плоскогір’я, там усе обійшов, шукав у високій траві на узліссі — все марно!

Була п’ята вечора, коли Герберт і моряк повернулися до Комина. Нічого й казати — вони й там обнишпорили всі коридори аж до найтемнішого закутка і з сумом дійшли висновку: усі їхні пошуки марні.

Близько шостої вечора, коли сонце ховалося за західним пагорбом, Герберт, що ходив піщаним берегом, повідомив про повернення Наба і Гедеона Спілета.

Вони поверталися самі!.. У підлітка з невимовної туги стислося серце. Морякові передчуття справдилися. Інженера Сайреса Сміта вже не знайти! Журналіст, підійшовши, мовчки сів на уламку скелі. Ледь живий від утоми й голоду, він не мав сили і слово промовити!

Що ж до Наба, то самі його набряклі почервонілі очі красномовно свідчили, скільки він виплакав за Сайресом Смітом, та й зараз нестримні сльози ясно свідчили, що він утратив останню крихту надії!

Зрештою журналіст розповів про пошуки Сайреса Сміта. Разом з Набом вони обійшли вісім миль узбережжя, тобто зайшли значно далі від того місця, де впав на воду аеростат і хвилі змили інженера та його собаку Топа. На всьому узбережжі не виднілося жодної живої душі. Жодного сліду людини або тварини. Жодного недавно перевернутого каменя, жодної риски на піску, жодного сліду ступні на всьому пройденому узбережжі. Там, без сумніву, давно вже не ступала людська нога. Море було так само пустельне, як і узбережжя; десь там, за кількасот метрів від берега, інженер знайшов у морській безодні свою могилу.

Цієї миті Наб схопився на йоги і схвильовано, не мирячись із безнадією, закричав:

— Ні! Ні! Він не помер! Ні! Цього не може бути! Не може бути! Він?! Ніколи! Зі мною, із будь-ким іншим таке могло б статися! Тільки не з ним! Ніколи в світі! Немає таких труднощів, з яких він не знайшов би виходу…

І, похитнувшися, прошепотів:

— О, я вже не маю сили!

Герберт підбіг до нього.

— Набе, — промовив хлопець, — ми знайдемо його! Господь поверне нам Сміта! А зараз ви голодні! Поїжте хоч трохи, прошу вас!

І він насипав перед бідним негром кілька жмень черепашок, — їжу пісну й убогу!

Наб відмовився їсти, хоч не їв відтоді, як вони приземлилися. Втративши хазяїна, він утратив і бажання жити!

Що ж до Гедеона Спілета, то він поїв, скільки зміг, молюсків і ліг на піску під скелею. Журналіст був украй виснажений, але спокійний.

До Спілета підійшов Герберт і торкнувся його руки.

— Пане, — промовив він, — ми знайшли притулок, де вам буде далеко краще, ніж тут. Спадає ніч. Вам треба спочити. А завтра побачимо, що робити…

Журналіст підвівся і слідом за хлопцем почвалав до Комина.

Цієї миті до Гедеона Спілета підійшов Пенкроф і, ніби нічого не сталося, поцікавився, чи він часом не має хоча б одного сірника.

Журналіст зупинився, пошпортався в кишенях і, нічого не знайшовши, промовив:

— У мене була коробка, але я, мабуть, її викинув…

Тоді моряк звернувся до Наба з тим самим питанням і одержав таку саму невтішну відповідь.

— От прокляття! — не втримавшись, вилаявся моряк.

Почувши це, журналіст підійшов до Пенкрофа.

— Що, немає жодного сірника?

— Жодного! І нічим розпалити вогонь.

— О, — вигукнув Наб, — якби тут був мій хазяїн, він знайшов би раду.

Усі четверо завмерли і мовчки не без занепокоєння подивились один на одного.

Першим порушив тишу Герберт:

— Пане Спілет, ви курець і завжди маєте при собі сірники. Може, ви погано шукали? Пошукайте ще раз. Нам вистачить одного сірника!

Журналіст знов понишпорив у всіх кишенях штанів, жилета, пальта і нарешті, на превелику радість Пенкрофа і на ще більше власне задоволення, відчув щось за підкладкою жилета. Він намацав крізь тканину маленьку дерев’яну скалочку, але не міг її витягти. То напевне був сірник, до того ж єдиний, і конче треба було витягти його, не пошкодивши сірчаної головки.

— Дозвольте, я спробую, — запропонував юнак і дуже спритно, не зламавши, дістав маленьку дерев’яну паличку, здавалося б, нікчемну, але тепер неймовірно дорогоцінну дрібничку, що так багато значила для цих бідних людей.

Сірник був цілий.

— Сірник! — закричав Пенкроф. — Це для мене таке щастя, наче в нас їх цілий ящик!

Він обережно взяв сірника і в супроводі товаришів по нещастю пішов у Комин.

Ця дерев’яна скалочка, до яких так мало шани в містах і селах, які розкидають і ні за що не мають, тут була на вагу золота, і з нею належало поводитися вкрай обережно. Спочатку моряк пересвідчився, що сірник сухий. Потім задумано мовив:

— Треба б трохи паперу…

— Прошу, — повагавшись, озвався Гедеон Спілет і вирвав аркушик паперу із свого записника.

Пенкроф узяв у журналіста клаптик паперу і присів навпочіпки перед пічкою з хмизом. Там під накладеним сушняком уже лежала купка сухої трави, листя й моху, завдяки яким дерево мало швидко спалахнути й добре горіти.

Пенкроф згорнув ріжком аркушик паперу, як роблять курці люльок, запалюючи їх на сильному вітрі, і встромив його в мох. Потім узяв шорсткуватий, обточений хвилями камінець, старанно протер його і, затамувавши дух, чуючи, як стукає у грудях серце, легенько чиркнув сірником. Боячись обдерти фосфорну головку, Пенкроф тернув її ледь-ледь.

— Ні, я не можу, — пробурмотів він. — У мене тремтять руки… Я переведу сірника… Я не можу… Я не хочу!..

І, підвівшись, попросив Герберта спробувати розпалити замість нього вогнище.

Підліток іще ніколи так не хвилювався. Серце, здавалося, от-от вискочить із грудей. Прометей, що відважився викрасти вогонь із неба, і той не переживав так, як він! Проте, не довго думаючи, хлопець швидко чиркнув сірником об камінець. Почувся легенький тріск, і спалахнув голубуватий вогник, повитий їдкуватим димом. Герберт тихо повернув сірника, щоб той розгорівся, і просунув його в паперовий ріжечок. Не минуло й кількох секунд, як загорівся папір і тієї ж миті — мох.

За хвилину затріскотіли сухі дрова,