Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

Світанок наступного дня був ясним і прозорим. Ми з Ньюменом пішли до Полперана, і там він познайомив мене зі своїм водолазом, чоловіком на прізвище Гіґінс. То був індивід із дерев’яним обличчям, дуже мовчазний, котрий докинув до нашої розмови лише кілька односкладових слів. Після короткої дискусії, що відбулася між ними на суто технічні теми, ми пішли до «Трьох Якорів». Кухоль пива зробив трохи балакучішим неоціненного фахівця.

«Детективний джентльмен із Лондона вшанував нас своїм візитом, — пробурчав він. — Кажуть, ніби корабель, який затонув минулого листопада, мав на борту величезну кількість золота. Що ж, то був не перший корабель, що пішов тут на дно, і він не буде останнім».

«Ми чули про це, чули, — долучився до розмови власник „Трьох Якорів“. — І ти правду сказав, Біле Гіґінс».

«Ще б пак, містере Келвін», — відказав Гіґінс.

Я з цікавістю подивився на шинкаря. То був чоловік із дуже прикметною зовнішністю: темноволосий і смаглявий, із дивовижно широкими плечима. Очі в нього були налиті кров’ю, і він мав напрочуд дивну здатність уникати будь-чийого погляду. Я здогадався, що це той самий чоловік, про якого розповідав мені Ньюмен, назвавши його цікавим раритетом із минулого.

«Ми не хочемо бачити чужинців на цьому узбережжі», — сказав він досить брутальним тоном.

«Ти маєш на увазі поліцію?» — усміхаючись, запитав Ньюмен.

«Я маю на увазі поліцію — та решту, — відказав Келвін із очевидним натяком у голосі. — Не забувайте про це, містере».

«А знаєте, Ньюмене, я сприйняв його слова як очевидну погрозу», — сказав я, коли ми підіймалися вгору схилом, повертаючись додому.

Мій новий друг засміявся:

«Дурниці! Я не роблю людям, які тут живуть, нічого поганого».

Я похитав із сумнівом головою. У Келвіні було щось зловісне й нецивілізоване. Я відчував, що його розум може вирушити в несподіваному й незбагненному напрямку.

Думаю, відчуття тривоги опанувало мене саме від тієї хвилини. Свою першу ніч тут я проспав досить добре, але другої ночі мій сон був неспокійним і раз у раз уривався. Світанок наступного недільного дня був темний і похмурий, із захмареним небом і погрозливим передчуттям грому в повітрі. Я ніколи не вмів приховувати власних почуттів, і Ньюмен зауважив переміну, що відбулася в мені.

«Що з вами діється, Весте? Ви сьогодні нагадуєте клубок нервів».

«Не знаю, що зі мною діється, — щиро зізнався я, — але мене охопили жахливі передчуття якогось невідворотного лиха».

«Це від погоди».

«Атож, можливо».

Я нічого більше не сказав. Пополудні ми вийшли в море на моторному човні Ньюмена, але полив такий рясний дощ, що ми були раді повернутися на берег і перевдягтися в сухе.

А ввечері моя тривога тільки посилилась. За стінами будинку завивав і гуркотів шторм. Десь на десяту годину буря нарешті вгамувалася. Ньюмен визирнув із вікна.

«Небо прояснюється, — сказав він. — Я не здивуюся, якщо через півгодини настане бездоганно чудова ніч. Якщо так, то я піду прогуляюся».

Я позіхнув.

«Мені страшенно хочеться спати, — сказав я. — Минулої ночі я майже не спав. Гадаю, що сьогодні я порину в сон дуже рано».

Так я і зробив. Попередньої ночі я спав мало. Цієї ночі мій сон був безпробудним. Безпробудним, та аж ніяк не спокійним. Мене досі гнітило жахливе передчуття лиха. На зміну одному моторошному сновидінню приходило інше. Мені снилися бездонні провалля, поміж якими я блукав, знаючи, що кожен необережний крок загрожує мені смертю. Коли я прокинувся, то побачив, що стрілка мого годинника вказує на восьму ранку. Голова мені розколювалася від болю, і жах нічних кошмарів досі тиснув на мене.

Моя тривога була такою сильною, що коли я підійшов до вікна й підтягнув його вгору, то відсахнувся назад із новим відчуттям жаху, бо першим, кого я побачив — або думав, що побачив, — був чоловік, котрий копав яму для могили.

Мені знадобилася ціла хвилина чи навіть дві, щоб цілком опанувати себе; і тоді я зрозумів, що гробокопач був садівником Ньюмена, а «могила» призначалася для того, щоб прийняти в себе три саджанці трояндових дерев, що вони лежали на траві, чекаючи тієї хвилини, коли будуть висаджені в ґрунт, а їхнє коріння — присипане землею.

Садівник підняв голову, побачив мене й доторкнувся пальцями до капелюха.

«Доброго ранку, сер. Чудова сьогодні погода, сер».

«Авжеж, чудова», — сказав я без переконливості в голосі, досі неспроможний струсити з себе тягар, який пригнітив мій дух.

Проте, як слушно зауважив садівник, ранок і справді був чудовий. Сонце сяяло, і небо було забарвлене у світло-голубий колір, що обіцяв гарну погоду на цілий день. Я пішов снідати, насвистуючи якусь мелодію. Ньюмен не тримав у домі служниць. Дві його вже немолоді сестри, які жили на фермі неподалік, щоранку приходили, щоб задовольнити його невибагливі потреби. Одна з них саме ставила на стіл кавник, коли я ввійшов до кімнати.

«Доброго ранку, Елізабет, — сказав я. — Містер Ньюмен іще не прийшов снідати?»

«Він, мабуть, дуже рано вийшов із дому, сер, — відповіла вона. — Його не було вдома, коли ми прийшли».

Відчуття тривоги знов опанувало мене. Два попередні ранки Ньюмен дещо запізнювався до сніданку, і в мене не було жодних підстав уважати його ранньою пташкою. Стривожений своїми передчуттями, я побіг до його спальні. Вона була порожня, більше того, було очевидно, що в його ліжку ніхто цієї ночі не спав. Побіжний огляд його кімнати підказав мені ще дві речі. Якщо Ньюмен вийшов на прогулянку, то він, певно, зробив це у своєму вечірньому одязі, бо його в спальні не було.

Тепер я був переконаний, що моє передчуття лиха мене не ошукувало. Ньюмен вийшов — адже він мені вчора про це сказав — на вечірню прогулянку. Але з якоїсь невідомої причини досі не повернувся. Чому? З ним стався якийсь нещасливий випадок? Упав зі скелі? Треба було негайно організувати пошуки.

Через кілька годин я зібрав велику компанію помічників, і разом ми обстежили в усіх напрямках скелястий берег та розсипи каміння під скелями. Але від Ньюмена ніде не було жодного знаку.

Зрештою, охоплений відчаєм, я знайшов інспектора Бедворта. Його обличчя враз споважніло.

«Схоже, тут не обійшлося без якогось насильства, — сказав він. — Тут живе чимало суб'єктів із вельми сумнівними поглядами на мораль. Ви зустрічали такого собі Келвіна, власника шинку „Три якорі“?»

Я відповів, що бачив його.

«А ви знаєте, що він вийшов із