Читати книгу - "Спаситель"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Напрямки з армії, – мовив Харрі. – Може, влаштує у нас ранкову перевірку.
– Він ніби був гарним поліцейським, перш ніж вирішив змінити шлях.
– Чи ти про те, що він сам про себе написав у бюлетені?
– Втішливо чути, Харрі, що ти маєш позитивний настрій.
– Я? Певна річ. Я завжди ладен надати заслужений шанс новачкам.
– Один шанс. – До них підійшла Беата Льонн. Відкинула набік коротке біляве волосся. – Ти ніби накульгуєш, Харрі.
– Учора ввечері на контейнерному складі наскочив на зубатого вартового собаку.
– Що ти там робив?
Перш ніж відповісти, Харрі поглянув на Беату. Керівна посада пішла їй на користь. Та й криміналістичному відділові загалом. Беата завжди вирізнялася тямущістю та професійністю, утім, він не бачив безперечних лідерських якостей у старанній, але сором’язливій дівчині, коли вона після закінчення Поліцейської академії прийшла у відділ крадіжок.
– Лише хотів глянути на контейнер, у якому знайшли Пера Голмена. Скажи-но, як він утрапив на склад?
– Обценьками перекусив замок. Вони поряд з ним лежали. А ти як втрапив?
– Що ще ви знайшли, окрім обценьків?
– Харрі, немає нічого, що б свідчило…
– Я так і не кажу. Але що ще?
– А яка твоя думка? Усілякі дрібниці: доза героїну, пластиковий пакунок з тютюном. Знаєш, вони збирають тютюн з недопалків. Й, певна річ, майже крону грошей.
– А «Беретта»?
– Серійний номер спиляно, але сліди спиляння знайомі. Зброя контрабандна, часів Принца.
Харрі зауважив, що Беата уникає називати Тома Волера на ім’я.
– Гм. А аналіз крові вже готовий?
– Так, – кивнула Беата. – Хлопчина був чистий, принаймні не під кайфом. Себто був при тямі, здатний на самогубство. Чому ти питаєш?
– Мені випала втіха повідомити цю новину батькам.
– О-о-х! – одноголосно вигукнули Льонн та Халворсен. Таке з ними траплялося чимраз частіше, хоча роман їхній тривав усього півтора року.
Начальник Головного управління поліції кахикнув, й усі озирнулися у бік столу з подарунками, позамовкавши.
– Б’ярне просить слова, – мовив начальник, гойднувся на підборах й, потримавши паузу, додав: – І ми охоче його надамо.
Товариство в нарадчій загигикало. Б’ярне Мьоллер ледь посміхнувся начальникові.
– Дякую, Турлейфе. Й дякую тобі за подарунок на прощання. Й окрема подяка всім за розкішну картину. – Він кивнув у бік столу з подарунками.
– Це від усіх? – перепитав Харрі Беату.
– Так. Скарре з кимось збирали кошти.
– А я й не чув.
– Мабуть, вони про тебе забули.
– А тепер я від себе роздам подарунки, – мовив Мьоллер. – Як то кажуть, зі спадку. По-перше, оцю лупу. – Він приставив її до обличчя, й всі засміялися, побачивши перекручені риси обличчя колишнього комісара. – Її отримає дівчина, яка стала так само гарним слідчим та поліцейським, як і її батько. Нагород за свою працю вона не отримує, але саме завдяки цій дівчині наш відділ працює швидко й оперативно. Як ви всі знаєте, її вивчали фахівці, позаяк вона є рідкісним, так званим fusiform gyrus, тобто запам’ятовує будь-яке обличчя, яке колись бачила.
Харрі зауважив, що Беата зашарілася. Вона не любила привертати до себе увагу, а надто через таку свою рідкісну здатність, через яку її повсякчас звали на упізнання рецидивістів на гидких відеоплівках з місця пограбування.
– Сподіваюсь, – вів далі Мьоллер, – це обличчя ти не забудеш, хоч певний час не бачитимеш його. А якщо завагаєшся, скористайся ось цією штукенцією.
Халворсен легенько штовхнув дівчину в спину. А коли Мьоллер, подарувавши лупу, ще й обійняв її, загриміли оплески, й у Беати навіть чоло почервоніло.
– Далі, крісло з мого робочого місця. Адже як я знаю, мій наступник, Гуннар Хаген, вимагав нове, з чорної шкіри, з високою спинкою й рештою витребеньок. – Мьоллер посміхнувся Гуннару Хагену, але той у відповідь лише кивнув не посміхнувшись. – Крісло успадковує поліцейський із Стейнк’єра, котрого посадили в один кабінет з нашим найголовнішим бешкетником. На зламаний стілець. Гадаю, Молодший, він тобі стане у пригоді.
– Ура! – мовив Халворсен.
Всі засміялись, повернувшись до нього, Халворсен теж засміявся.
– Й нарешті, на допомогу тому, до кого маю надзвичайне ставлення. Моєму кращому слідчому й найстрашнішому жахіттю. Людині, яка завжди керується власним чуттям, власним планом і – на превеликий жаль для нас, що намагаються зібрати усіх вас на ранкову нараду в точно визначений час, – власним годинником. – Мьоллер добув з кишені наручного годинника. – Сподіваюсь, він допоможе тобі жити у тому самому часі, що й решта. Принаймні я більш-менш накрутив його на годинник відділу вбивств. І, Харрі, чимало у цьому лежить поміж рядків.
Ріденькі оплески. Харрі вийшов уперед, взяв подарунок – годинник невідомої марки на простому шкіряному ремінці.
– Дякую, – мовив він.
Вони обійнялися.
– Я підкрутив його на дві хвилини наперед, щоб ти не запізнювався, – прошепотів Мьоллер. – Далі – жодних застережень, чини, як вважаєш за потрібне.
– Спасибі, – подякував Харрі. Йому здалося, що Мьоллер обіймав його надто міцно й довго. Він нагадав собі покласти на стіл власний подарунок, що прихопив з дому. На щастя, він не розкривав пластиковий пакунок з диском «Все про Єву».
Розділ 5
Понеділок, 14 грудня. «Сторожова Вежа»
Юн знайшов Роберта на Кіркевейєн, на задвірку «Фретексу». Обіпершись на одвірок й схрестивши руки на грудях, Роберт спостерігав за вантажниками, які тягали з авто до складу чорні пластикові чували. Вантажники випускали з рота хмаринки білої пари та лаялися різними мовами та діалектами.
– Гарний вилов? – спитав Юн.
Роберт знизав плечима:
– Люди радо віддають свій літній гардероб, щоб наступного року купити новий. Але ж нам зараз потрібні зимові речі.
– Колоритна мова у твоїх хлопців. Що, параграф дванадцятий? Відробляють соціальною працею замість ув’язнення у в’язниці?
– Я вчора підрахував. Тих, хто відбуває тут покарання, вдвічі більше за тих, що прийняли Ісуса.
Юн усміхнувся:
– Неоране поле для місіонера. Треба б зорати.
Роберт покликав одного з вантажників, той приніс йому пачку цигарок. Роберт встромив у зуби цигарку без фільтру.
– Кинь цигарку, – мовив Юн. – Солдатська обітниця. Прочуханка ж буде тобі.
– А я, брате, палити не збирався. А ти чому прийшов?
Юн знизав плечима:
– Та просто потеревенити.
– Про що?
Юн ледь гигикнув:
– Як на мене, для братів звична справа – часом погомоніти.
Роберт, кивнувши, сплюнув з язика тютюнові крихти.
– Твоє «гомоніння» зазвичай зводиться до напучування мене, як мені жити.
– Припини.
– Що ж тоді?
– Нічого, просто знати хотів, як ся маєш.
Роберт, викинувши цигарку з рота, сплюнув у сніг. Потім підвів голову, примружившись, глянув на хмарову запону, білу та високу.
– Мені до смерті остогидла ця праця. До смерті набридла квартира. До смерті остогидла ця суха лицемірна капралиха,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спаситель», після закриття браузера.