Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Бенджамін Лусіано так і не зрозумів, чому прикінчив Тьяґо. Власне, у нього не було часу. Приблизно через секунду після того, як його товариш припинив кричати, Бенджамін перестав розуміти взагалі. Чоловік перетворився на нечутливу оболонку, бездушний панцир із химерним, але, ніде правди діти, напрочуд владним голосом у голові.

VI

П’ятниця, 9 січня, 18:07 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Упродовж двадцяти хвилин, що минули, Ейнджел Льюїс, двадцятивосьмирічний начальник відділу кредитування ґуаякільського відділення «Citibank Ecuador», просунувся вперед на довжину капота свого службового «Nissan Sentra». Зважаючи на те, що творилося на виїзді з Ґуаякіля на сьогочасний момент, це було неабияким досягненням. І все б нічого, якби не кондиціонер, який вийшов із ладу десять хвилин тому і тепер гнав у салон тепле, може, на півградуса холодніше за зовнішнє повітря, і… мотоциклісти. Сонце сховалося за будинками, між якими губилося шосе, і температура трохи спала, однак у місті стояла страшенна задуха. Ейнджел буквально давився вологістю. «Ще кілька років у такому кліматі, — думав американець, — і мої легені перетворяться на зябра». Опустити вікна «Nissan’а» він не хотів, чи то пак не міг (ви вже, мабуть, здогадалися — через мотоциклістів). Минулого тижня він сунув цією самою дорогою до будинку на узбіччі траси «Ґуаякіль — Проґресо — Салінас», який винайняв десять місяців тому, зрозумівши, що більше не може жити у квартирі в центрі міста, і розмовляв по телефону з мамою в Нью-Йорку, коли якийсь нахаба промайнув повз нього на мотоциклі, вихопив із його руки iPhone — чорт забирай, цілковито новий, придбаний напередодні Різдва iPhone 6-ї серії! — і, наче нічого не сталося, помчав собі далі.

— Бляха, та припиніть ви сигналити! — верескнув Ейнджел, вгативши кулаками по керму. Спереду, справа та позаду його оточували таксі — жовті пошарпані малолітражки, водії яких осатаніло сигналили, неначе вірили, що скиглінням клаксонів допоможуть пробці швидше розсмоктатися.

«Citibank Ecuador» є частиною мультинаціональної фінансової корпорації «Citigroup» із Нью-Йорка, у якій Ейнджел розпочав кар’єру відразу після закінчення гарвардської бізнес-школи. 2011-го хлопцю запропонували посаду начальника відділу в одному з підрозділів компанії в Еквадорі. Пропозиція видавалася заманливою: хороша посада, пристойна зарплатня, байдуже, що десь у Південній Америці, і Льюїс погодився. Хлопець планував, що рік-півтора попрацює керівником відділу в Еквадорі (наведе лад у відділі — так йому сказали), після чого повернеться на ще вищу посаду до нью-йоркського відділення, але… застряг. Після чотирьох років у Ґуаякілі Ейнджел Льюїс був готовий на що завгодно, щоб повернутися назад, іноді він думав, що згодився б на посаду касира, аби тільки в Нью-Йорку (о’кей, можна в якому-небудь сраному Бісмарку, штат Північна Дакота), проте вакансій не було. Керівництво компанії не відпускало його з Еквадору.

— ПРИПИНІТЬ! — у якийсь момент задуха, пронизливі сигнали клаксонів і розпач злилися, змішалися, і Льюїс подумав, що вибухне. Його голову от-от мало розірвати, наче кавун, у який влучає куля калібру 5,56 мм, але наступної миті валка машин рушила, і чорна хвиля відступила.

Ейнджел подивився на себе в дзеркальце заднього вигляду та відзначив криваві плями на очних білках.

— Цього ще не вистачало, — у відчаї прошепотів він. Усю п’ятницю та вечір четверга (після вечері в ресторані «Sushi Isao», що на вулиці Бальсамос) його нудило та лихоманило, несамовито боліла голова. — Не вистачало підхопити якусь екваторіальну заразу.

«Nissan Sentra» тричі зупинявся, в’язнучи в потоці машин, перед тим, як досягнув перехрестя в самісінькому центрі міста. Перед Ейнджелом стояло два таксі. Запаленими очима він телющився на світлофор. Червоне… блим… червоне… блим… жовте… жовте… жовте… блим… зелене світло!

«Ну, ну, швидше! — нетерпляче підганяв Ейнджел. Його очі сльозилися. — Ворушіть своїми смердючими клешнями!»

Перше таксі виїхало на перехрестя. За ним — згасли стоп-вогні — повільно рушило друге. Американець переставив ногу на педаль газу, але машина перед ним несподівано спинилася.

— Ну що таке? — Ейнджел потер тильним боком долоні кутик правого ока, не помітивши, що замість сліз розмазав по щоці кров.

Таксі пропускали пішоходів, які продовжували перебігати на червоне світло.

— Ви дістали вже! — скрикнув Ейнджел і люто просигналив. — FUCK!

Зелене… блим… зелене… блим… жовте…

— О, ні, — заскреготав зубами хлопець.

Таксі проскочили перехрестя, та щойно «Nissan Sentra» під’їхав до роздоріжжя, на світлофорі спалахнув червоний сигнал. Пішоходи, які, здавалося, тільки секунду тому завершили перехід, знову висипали на дорогу.

убий

— Виблядки! Потвори! — дихання пришвидшилося.

убий убий убий!

— Що? — Ейнджел перелякано озирнувся. — Хто тут? — голос прозвучав настільки чітко, що хлопець вирішив, що хтось сів на заднє сидіння його машини, поки він чекав, коли рушать таксі. Він зазирнув за спинку водійського крісла, щоб переконатися, що ніхто не причаївся в салоні.

Нікого.

Вирівнявшись, Ейнджел побачив, як повз «Nissan» прошмигнув мотоцикл. Мотоцикліст у розмальованому черепами та знаками радіоактивності шоломі, лише трохи пригальмувавши, вискочив на перехід, ігноруючи червоне світло, розштовхав пішоходів і зупинився перед самим потоком машин, які сунули дорогою, що пролягала перпендикулярно.

Ейнджел скипів:

— Тварина! Грьобаний мудак! Як можна жити в цій країні? — із ніздрі на мокру від поту сорочку скотилася краплина крові. — Ти що, не бачиш?! Там же ЧЕРВОНЕ СВІТЛО!

УБИЙ УБИЙ УБИЙ УБИЙ!

Наступної миті свідомість Ейнджела Льюїса, начальника відділу «Citibank Ecuador», немовби розчахнулася надвоє. То було дивне відчуття. Ейнджелу здалося, наче якась невідома сила витягла, виштовхнула його я — його справжнє я — з тіла, а сама прорвалася досередини. Протягом кількох секунд розлючений і сконфужений Ейнджел отупіло телющився на себе з боку… ну, напевно, не зовсім із боку, але якось мовби ззовні. Складалося враження, нібито протягом цих кількох секунд на передньому сидінні сидять, цілковито зливаючись, два створіння: безтілесне, але справжнє Ейнджелове я, та фізичне тіло Ейнджела з чимось чужим усередині.

А потім оте щось, що заволоділо тілом американського менеджера, примусило це тіло натиснути на педаль газу. «Nissan Sentra» рвонув уперед, прямуючи на мотоцикліста, який стояв перед потоком машин, упираючись ногою в асфальт. Ейнджел скрикнув і випростав руку, намагаючись зупинити себе — того, що в машині, — і тільки тоді збагнув, що зв’язок із тілом зник остаточно. Машина гайнула вперед, а Ейнджелове я — невагоме, невидиме — залишилося висіти в повітрі. По тому кольори швидко померкли, і хлопець провалився в пітьму — у найглибший колодязь із усіх, що він міг уявити…

Дорогою до мотоцикліста сріблястий «Nissan Sentra» збив трьох