Читати книгу - "Великий секс у Малих Підгуляївцях"

А ходив він у вишиванці. І це мене настроювало на патрійотічеський лад. Я ж усе-таки українка! От думаю: Чєловєк!

Патрійот! Нада од нього набрацця настоящого українського духу. Я йому даже скидку давала — так мені його патріотізм понаравився.

Аж і він проявив просвітительський інтерес до мене. Якось, почувши, як я лаюсь з Нінкою, яка курила біля мого пожароопасного лотка, він узяв мене нєжно за руку і сказав:

— Галочко, ви ж українка! Ви повинні говорити щирою українською мовою! Мова — то святе! А ви її псуєте різними русизмами! Я так уболіваю за Україну, за українську мову, що готовий вас безплатно навчити правильної вимови. Ви згодні?

«Ну, — думаю, — оце Людина! Мо’, він мене в люде виведе?»

— Канєшно, згодна! — вирвалося з моїх грудей.

— Не «канєшно», а «певно», — делікатно поправив він мене.

— Певно, згодна! — виправилася я і аж забалділа від чистої української мови!

От прийшла я до нього додому на урок. Приготовив він мені чайочок, такий собі, слабенький, з сахарком, і хліб із маслом. А я даже не скривилася: подумала — він же пошти святий! Він даже на базар у вишиванці ходе! Грець з тою хаваніною! От він мене й навчить світлому, доброму, розумному!

Дивлюсь, аж він шось після чайочка став странно суєтицця. Підсів до мене на діван і своєю ручоночкою в пазуху мені — шасть! Я й схаменуцця не вспіла, як він присмоктався своїми слинявими губами до моїх, а тою ручоночкою став м’яшкорити мої цицьки, наче то не грудь, а якийсь котяра. Я все ше вилупленими баньками дивлюсь на нього і ні бельмеса не понімаю: шо йому од мене нада? А він тим врем’ям — вжик! — розстебнув ширіньку, витягнув свого мікроскопічеського члена і вклав його мені в руки.

Я от неожиданності остовпіла. В голові горобці цвірінькають. А він мені:

— Давай, Галинко! Давай!

— Шо давай? — питаю я його.

— Працюй рученятами!

Я ше раз зиркнула на його нещастя і подумала: «О-о-ой! Дак тут роботи невпроворот! Попробуй оце-о нещастя та й поставити! Так я собі на рученятах і мозолики натру! І вобше: я сюди не за тим прийшла! Я, можна сказать, за духовністю прийшла, а він мені шо предлага?»

І встала я з дівана, плюнула йому помежи очі і гордо пішла геть.

Більше він у мене бомаги не купляв.

Одним словом — оп’ять хвіаско!

І якби ж то посліднє!

Після націоналіста в мене появився комуніст. Дєдушка. Такий акуратненький, наглажений, надушений. Купував найгрубішу бомагу. Саме інтересне, шо ціна його не інтересувала: хай і дорога, аби була найхужого качества. Я існачала подумала — аскет.

От однажди він приходе до мене й пита:

— А у вас туалєтной бумагі с буквочкамі нєт?

— Шо-шо? — перепитую я. — З якими це буквочками?

— Ну, штоби на газетку било похоже!

Я єлі не всралася. «Ага! — думаю. — Це ж він так ностальгірує за совєцькими временами! В його врем’я газетками підтиралися. Тувалєтна бомага була розкошшю, так шо він соскучився за молодостю».

— Нєт, — кажу, — немає.

Тоді він мені:

— Разрєшитє прігласіть вас на мороженоє.

Я глипнула на цього клієнта оціночним взглядом і пойняла: тут уже нікада в жисті не встане, так шо можна не бояцця.

— Разрєшаю! — кажу йому.

І став він мене водить по суботам у кахве «Лакомка» на морожене. Без нікакіх послєдствій.

І так було два місяці. Я вже була подумала, шо дальше цього не піде, аж вдруг на третій місяць якось він пита:

— Галочка, ми с вамі встрєчаємся два мєсяца, можно, я посмотрю на вашу дєвочку?

Я розреготалася:

— Батя, та в мене немає дітей!

А він мені на те:

— Я імєл в віду другую дєвочку…

Я нашорошила вуха. Думаю: шо за пастка? Не буду рискувати…

А він, вроді піймавши хід моїх мислей, сказав:

— А я вам за ето кофточку куплю! Какую захотітє!

Ось тут він мене звалив наповал. Я ж на тій тувалєтній бомазі зовсім обідралася: вже думала, шо скоро цією бомагою прийдецця обкручувацця! А тут таке заманчіве предложеніє!

Я й согласилася.

Приходимо до нього додому, а там усе под старіну — ну, не дуже давню, а так, післявоєнну. І фотки з фронта, і томікі Леніна, і всьо таке комуністічеське.

Процедура оглядин моєї «дєвочкі» була дуже простою.

Він поклав мене на діван, підклав подушку під голову, а сам став роздивляцця. І знову ж таки, без нікаких послєдствій.

Він чесно купив мені кохточку, яку я захотіла. Так я стала приходити до нього кажної суботи, а кажної неділі він купляв мені шось у мій гардіроб.

І так длілось кілька місяців. І всьо було б в ажурі, якби дівки на базарі не запримітили: раньше, Галько, твій гардіроб був у стилі ретро, а тепер кажного тижня обновки! Признавайся: хто в тебе є? Особенно Нінка, та, шо сільодку продає, заінтересувалася.

Я, дурна, й розказала все, як на духу. Дівки посміялись і забули. А от Нінка — нє.

От якось я послі очередного партійного ісслєдованія повела Санича (так його звали) на базар, вибрала сподницю, а він мені й заявля:

— Галочка, у мєня сєгодня на ето нє хватіт дєнєг, вибєрі сєбє што-нібудь подєшевлє…

Я й оком не моргнула. Понімаю: усьо-таки він пінсіонєр, а не міліонєр, к сожалєнію. Я тоді ше й не запідозрила нічого лихого.

А в слєдующу суботу лежу собі на діванчику, розставивши поширше ноги, шоб йому вдобніше було розглядать, а він вдруг заявля:

— А чіво у тєбя она такая толстая?

Я не врубилася:

— Хто, — питаю, — товста?

— Как кто? Дєвочка!

Я мало не вдавилася чупа чупсом, яким усігда запасалася на суботу.

— Та не товста вона. Нормальна, — кажу.

А він мені на те:

— А вот у Ніночкі худєє…

І тут я усьо пойняла. Сука Нінка! Одбила в мене кавалера! А цей старий большевік — не падло? Га? Проміняв мене на Нінку, шо воняє сільодкою! А може, думаю, тому він і проміняв мене на неї?

Ось так мене знову «кинули».

Шо робить? Таке отчаяніє взяло, така туга, шо хоч з моста да в воду.

Мучилася я, мучилася, страдала собі, страдала, місця не находила. Я ж уже розкатала губу і на пальтечко, і на сапожки, і на колечко, а тут — така засада! Знову обідранкою ходить буду! І невже це так усю жисть? Невже я так і буду прозябать на тому базарі, пока не винесуть мене уперед