Читати книгу - "Дажбожа криниця"

— Та чого се я маю окупатись?

— Наказ базилівуса!

— Та кажи по-наськи!

— Князів наказ, дурепо!

— Та чи я сказилась, — обурилась Ясуня, — аби прилюдно голяка у воду лізти?

— Так, а для чого це князю, чоловіче? — почувся голос Тура, одного з моїх братів.

— Се знак, — поважно пояснив бирич, — що всі ми приймаємо за Бога Ісуса Христа.

— Якого хреста? — вигукнула Данка.

— Се ж божище ромейське, тітко Данко, — хтось із люду, — хреститись маємо, як князь і двірські.

— Я бо вже хрещений! — похвалився бирич.

— Так оце нам що, мальованим дошкам молитись, як в кириконі святого Іллі? — спитав мій другий брат, Бажан.

— Для чого нам ромейський Бог? — гукнув Тур, — своїх маємо, незгірших!

— Ольга хрестилась! — бирич наставницьки, — а нині і князь. То й ви мусите. Боги ваші суть не Боги, а ідоли!

— Ольга! — батько мій на весь голос, — що нам Ольга?! Ольга людей живцем палила!

— Князь збожеволів! — вигукнув Ратибор, — тому Христу ромеї молились за погибель Святославову!

Натовп тривожно загудів.

— Ромеї — вороги наші!

— Били їх, били, а тепер їхнім Богам молитись?!

— Тож нині греців сюди наїхало!

— А нашим Богам же що?! — вигукнула Ясуня.

— А ідолів — до річки! — варкнув бирич.

— Себто як — до річки? — загрозливо спитав Тур, — ах ти ж ромейське гибло…

Люди захвилювались ще більше. Бирич перелякано подався назад.

— Князь ромеям продався! — вигукнув хтось.

— За шовки та марципани! — пробасили з натовпу.

— Не дам собі на душу наступити! — крикнув Тур, — я — онук Дажбожий!

— Я зі Святославом був під Доростолом, — підкинув і батько, — Перун нам помагав, а не ромейські дошки!

— Та як це?! — обурювались інші, - всіх гуртом, наче отару? Ми люди, чи бидло?

— А ви хіба не чули од греків, — зло спитав Ратибор, — що їхньому Богові люде — раби?!

— Се як в хозаринів, далебі!

— Ми русичі, не хозари!

— Хіба ромейський Бог та зрозуміє по-наськи?

— То, певне, змусять усіх і говорити ромейською…

— Мову неньчину заборонять! Чуєте, русичі!

- Імена заберуть навіть! Князь он уже і то — базилівус!

— Бажаном мати назвала, Бажаном і вмру!

— Не піти завтра — і все! — батько рішуче, — зброярі, чи ми мечів не маємо?!

— Де волхви, де Віщі?! — скрикнув Тур, — гей, Перуничу!

— Ратиборе, — підскочив Бажан, вже при зброї, - що маємо робити?

— Не йти нікуди! — твердо мовив Ратибор, — не військо ж він пришле за вами! Я зараз біжу до Гаю, а ти, Світозаро — до Святині Дажбожої! Певен, що Віщі одмовлять князя від сього божевілля!

Ми побігли, лишивши розтривожений Ковальський Кут. Ввесь Поділ гудів, мов осиний рій. Біля Велесової Святині, на торжищі, скупчилися люди, щось вигукуючи.

Ратибор звернув до Гаю, я побігла далі. Ось сяйнула Святиня на пагорбі… Я пішла повільніше. Дитя раптом ворухнулося в мені. Вперше…

В Святині було людно. Збіглись усі Чарині учні, молоді Дажбожичі. Сам Віщий збирався іти на Гору. Богумил, старший жрець, намагався його зупинити:

— Віщий Чаро, не йдіть туди! На Горі засів божевільний! Божедара Велесич зарубали варяги просто на вулиці! Троян зібрав люд на торговищі і хоче боронитись! Йти зараз на Гору — самогубство!

— Ти, Богумиле, думаєш, я смерти боюсь? — тільки й відповів Чара.

Побачив мене, ледь усміхнувся:

— З Дажбогом, Світозаро! Ти звідки?

— З дому, Віщий! Ковальський Кут хвилюється, люди озброюються! Ратибор побіг до Вогнедара, в Гай… Боги, невже Божедара вбили?! Та кому ж заважав співець?

— В піснях Божедарових — історія Роду, — пробурмотів Чара, — для люду викладена… Аби пишалися. Вони знають, з кого починати…

Глянув на мене, зітхнув:

— Оце тобі зараз такі хвилювання… Ти хоч не дуже то гасай по місту, жоно.

Я почервоніла. Старий, виявляється, давно помітив мою таємницю.

До Святині вбіг молодий Милич, Чарин помічник.

— Віщий! — крикнув, — сюди йдуть найманці! З півсотні! З ними кільканадцять людей з Гори! Боюся — бути лиху!

— Закладай двері, - наказав Чара, — відсидимось!

— Може ми виведемо вас, доки не пізно? — запропонував Милич.

— Тут мій Бог! — одрізав старий волхв, — і моя книгозбірня! Ви ось Світозару краще виведіть, їй дивитись на кров нині ні до чого.

Я закрутила головою:

— Ні, Віщий! Я з вами!

Ми зариглювали двері. Незабаром в них загрюкали, чи не бойовою сокирою.

— Відчиніть! Воля Базилевса!

— До Дажбога із зброєю не ходять! — гукнув Милич, — ти, Вовче-воєводо чи не ромей уже? Так іди до кирикону, а не пхайся до Святині Дажбожої!

— Князь наказав знищити ідолів! — почулося з-за дверей, — вийдіть, і завтра хрестіться, і тим врятуєтесь!

«І розвалите їхні жертовники…»- прошепотіла я.

— Галилеянин був мирним проповідником, а ви во ім'я його паскудства творите? — озвався Чара, — ти хоч, воєводо, половину зрозумів з тих книжок грецьких9 Ти їх, взагалі — читав?

— Для чого мені читати, як Анастас Корсунський все до ладу розказав? Ісус говорив: «Не мир я прийшов принести на землю, але меч…»

— Тим то ти й припхався сюди з мечем? Але тут не боягузи зібралися! Забирайся геть, воєводо, бо зурочу тебе так, що жона не пізнає! Будеш здатен лише грецькі молитви читати!

Грюкіт припинився.

— Але ж князь наказав… — жалібно озвався з-за дверей воєвода.

— Князь тобі накаже батька вбити, то ти уб'єш? Дажбог — праотець Роду Аріїв, від якого і ми пішли! Ти на Рід здіймеш руку, собачий сину? Відсохне вона тобі!

— Віщий Чаро, — заблагав воєвода, — вийдіть добром… Князь наказав, в разі непослуху, підпалити Святиню! А як ми не послухаємо — то й нам смерть буде! Вийдіть,

ми вас не зачепимо… І Святині не чіпатимемо, лише ідола викинемо, і все… А Анастас покропить грецькою водою.

Віщий розлютився геть:

— В Дажбожій Святині не бути чужим Богам! Ти мене не залякуй, перекинчику, а краще йди, бо накличеш Марену до себе в гості!

За дверима затихло. Богумил мовив:

— А вони таки і справді підпалять. Чи довго… Сухе дерево добре горить.

— Хто хоче — може вийти. — сказав Чара.

Ніхто не ворухнувся. Віщий глянув на мене:

— Вийди, Світозаро. Жони не зачеплять.

Я нічого не відповіла. Мене трусило, наче взимку.

«Вось, што йон чита Владзіміру… Вось!»

«Але тільки так будете їм робити: жертовники їхні порозбиваєте, святі дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите у вогні…»

«Бог Ізраїлю — Бог ревнивий…»

«Вогонь… Вогонь поїдаючий…»

Бідолашна Рогнедь передчувала це… Передчувала… Але ж він — син Святославів! Саме це спинило руку Марени! Думали — не наважиться… Наважився… Базилевс…

Потягнуло димом. Чара раптом стрепенувся:

— Книгозбірня! Се ж скарб! Все загине!

Вогонь лизав деревляні стіни Святині. Стало