Читати книгу - "Червоногрудка"

— Подай мені свою лопату, Гюдбранне.

Узявши лопату, Даніель звівся на повний зріст. Його постать у білій зимовій уніформі чітко вимальовувалася на тлі чорного неба і спалаху, який німбом оточив його голову.

«Як ангел», — подумав Гюдбранн.

— Гей ти! Якого біса?! — закричав Едвард Мускен, командир відділення. Людина стримана, він рідко підвищував голос на «стариків» на взір Даніеля, Сіндре чи Гюдбранна. Попадало здебільшого новачкам, коли ті припускалися помилки. І саме завдяки його окрикам багато хто з них залишався досі живий. А зараз Едвард Мускен дивився на Даніеля широко розплющеним єдиним оком, яке він ніколи не закривав. Навіть коли спав — Гюдбранн це бачив на власні очі.

— Повернися в укриття, Гюдесоне! — знову гукнув командир.

Та Даніель лише посміхнувся, і за мить його вже не було, і якусь крихітну мить було видно тільки пару від його дихання. Потім спалах за горизонтом згас, і знову стало темно.

— Гюдесоне! — скрикнув Едвард і поліз на бруствер. — Чорт!

— Ти його бачиш? — запитав Гюдбранн.

— Біжить до колії.

— Навіщо цьому дурневі знадобилася лопата? — запитав Сіндре і поглянув на Гюдбранна.

— Не знаю, — відповів Гюдбранн. — Може, він рубатиме нею колючий дріт.

— Якого дідька йому рубати колючий дріт?

— Не знаю. — Гюдбранну не подобався пильний погляд Сіндре — він нагадував йому іншого селянського хлопця, який був тут раніше. Той зрештою звихнувся, помочився в черевики в ніч перед чергуванням, і потім йому довелося відрізати всі пальці на ногах. Та зате він тепер удома, в Норвегії, отож, може, він і не був божевільним. У кожному разі, у нього був такий самий запитливий погляд.

— Може, він хоче пробратися на нічийну смугу, — сказав Гюдбранн.

— Що за колючим дротом, я знаю. Я питаю, що він там забув.

— Може, він дістав по макітрі гранатою, — сказав Халлґрім Дале, — і від цього здурів?

Халлґріму Дале, наймолодшому з відділення, було всього вісімнадцять років. Ніхто точно не знав, що змусило його стати вояком. Жадоба пригод, вважав Гюдбранн. Дале заявляв, що захоплюється Гітлером, та насправді нічого не тямив у політиці. Даніель схилявся до думки, що Дале зробив подружці дитинку і втік, щоб не одружуватися.

— Якщо росіянин живий, то Гюдесон не пройде і п’ятдесяти метрів, як спіймає кулю, — сказав Едвард Мускен.

— Даніель застрелив його, — прошепотів Гюдбранн.

— Тоді Гюдесона застрелить хто-небудь іще. — Едвард пірнув рукою під куртку і вивудив з нагрудної кишені тонку сигарету. — Цієї ночі їх там повно-повнісінько.

Обережно тримаючи сірника, він тернув ним по сирій коробці. З другої спроби сірка спалахнула, Едвард запалив сигарету, один раз затягнувся і передав її далі, не сказавши ні слова. Кожен робив обережну затяжку і швидко передавав сигарету сусідові. Ніхто не розмовляв, здавалося, всі заглибилися у власні думки. Та Гюдбранн знав: усі, як і він, прислухаються.

Десять хвилин минуло в цілковитій тиші.

— Напевно, зараз бомбитимуть озеро з літаків, — кинув Халлґрім Дале.

Усі вони чули про росіян, які нібито втікають з Ленінграда по ладозькому льоду. А найгірше було те, що неушкоджений лід Ладоги означав: генерал Жуков може налагодити постачання оточеного міста.

— Вони там, мабуть, посеред вулиці з голоду непритомніють. — Дале кивнув на схід.

Та Гюдбранн чув усе це вже багато разів відтоді, як його направили сюди рік тому, а ці росіяни все ще лежать тут і стріляють у тебе, як тільки висунеш голову з окопу. Минулої зими вони юрбами йшли до окопів, піднявши руки за голову, російські дезертири, які вирішили, що з них досить, і краще буде перебігти на інший бік в обмін на кусень хліба і трішки тепла. Але тепер дезертири з’являлися рідко, а ті двоє бідолаг-перебіжчиків із запалими очима, яких Гюдбранн бачив минулого тижня, недовірливо дивилися на них, таких само худих і виснажених вояків.

— Двадцять хвилин. Він не повертається, — сказав Сіндре. — Він здох. Він мертвий, як гнилий оселедець.

— Заткнися! — Гюдбранн зробив крок до Сіндре, який відразу ж випрямився. Але хоча Сіндре був не менш ніж на голову вищий, було видно, що йому зовсім не хочеться битися. Він добре пам’ятав, як кілька місяців тому Гюдбранн убив росіянина. Ніхто й гадки не мав, що добрий, обачливий Гюдбранн може бути таким шалено жорстоким! Росіянин непомітно прослизнув до їхнього окопу через два секрети і перебив усіх, хто спав у найближчих укриттях. В одному — голландців, у другому — австралійців, до того, як дістався до їхнього бліндажа. Їх відділення врятували воші.

Воші в них були всюди, але особливо там, де тепло: під пахвами, внизу живота, під колінами. Гюдбранн, що лежав ближче за всіх до виходу, не міг заснути: йому боліли ноги від так званих «вошивих ран», відкритих ран завбільшки з п’ятак, усіяних по краях паразитами, які вже геть пообпивалися його крові. Гюдбранн вихопив багнета, марно намагаючись зішкребти з себе цю бридку нечисть, коли в дверях з’явився росіянин, який ще мить — і всіх би їх перестріляв. Гюдбранн побачив тільки його силует, та відразу зрозумів, що це ворог, розпізнавши контури піднятої гвинтівки Мосіна. І одним цим тупим багнетом Гюдбранн так покремсав росіянина, що, коли вони потім витягали тіло нагору, крові в ньому вже не було.

— Заспокойтеся, хлопці, — сказав Едвард, відтягаючи Гюдбранна вбік. — Тобі б поспати трохи, Гюдбранне, вже година минула відтоді, як тебе час змінити.

— Я піду пошукаю його, — сказав Гюдбранн.

— Нікуди ти не підеш!

— Ні, я…

— Це наказ! — Едвард схопив його за плече. Гюдбранн спробував був вирватися, та командир тримав його міцно.

Гюдбранн заговорив високим голосом, що аж тремтів від хвилювання:

— А раптом він поранений?! А раптом він просто застряг у колючому дроті?!

Едвард поплескав його по плечу.

— Скоро світанок, — сказав він. — Тоді ми все й дізнаємось.

Він подивився на інших вояків, які мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Хлопці знову почали перетоптуватися з ноги на ногу і про щось бубоніти між собою. Гюдбранн бачив, як Едвард підійшов до Халлґріма Дале, щось прошепотів йому на вухо. Дале вислухав його і спідлоба скоса подивився на Гюдбранна. Гюдбранн чудово розумів, що це означало. Наказ не спускати з нього ока. Якось пройшла чутка, що вони з Даніелем більше, ніж просто хороші друзі. І цим не можна було пишатися. Мускен тоді прямо запитав їх: чи правда, що вони вирішили дезертирувати разом? Звичайно, вони сказали «ні», а ось тепер Мускен вирішив, що Даніель скористався можливістю ушитися! А тепер згідно з планом Гюдбранн піде «шукати» товариша, і вони перейдуть на той