Читати книгу - "Дев’ять з половиною тижнів"

Я ставлю свої пакети на стілець, прогулююся повз полиці, нудьгую, сідаю на край старовинного столу з червоного дерева, беру в руки й гортаю сторінки трирічного «Нью-Йоркера», що якимось дивом має вигляд свіжого номера. «Думаю, оцю», — лунає його голос. Я підводжу очі й бачу, що він дивиться на мене. Він тримає в руках нагайку для катання верхи: «Я хочу її протестувати». Я відчуваю дивну трансформацію: за якусь мить втрачаю орієнтацію в просторі, я на чужій території, у невідомому сторіччі. Він робить кілька кроків до стола, на якому я напівсиджу — одна нога на підлозі, друга гойдається в повітрі. Він задирає мою спідницю над лівою ногою, що лежить на столі, робить крок назад та шмагає мене по внутрішньому боці стегна. Пекучий біль — невід’ємна частина хвилі збудження, що забирає в мене здатність дихати, говорити й ворушитися; кожна клітинка мого тіла сповнена бажання. У маленькій запиленій кімнаті панує мертва тиша. Продавці за прилавком завмерли. Він повільно розправляє мою спідницю, стягуючи її вниз, та обертається до старшого чоловіка, який скидається на бухгалтера, хоча багряний рум’янець заливає його шию над комірцем білосніжної сорочки й добирається до обличчя. «Цей підходить».

9

Що він робив

* Він годував мене. Він сам купував усі продукти, сам готував усі страви й сам мив увесь посуд.

* Він одягав мене вранці, роздягав мене ввечері та носив мій брудний одяг до пральні разом зі своїм. Одного вечора, знімаючи з мене взуття, він вирішив, що воно потребує ремонту, і наступного дня відніс його до шевця.

* Він безперервно читав мені: газети, журнали, історії загадкових убивств, короткі оповідання Кетрін Менсфілд[8] та мої власні документи, коли я приносила їх додому, аби надолужити те, що не встигла на роботі.

* Кожні три дні він мив моє волосся. Він сушив його моїм ручним феном, і перші два рази це виходило в нього трохи незграбно. Одного дня він купив непристойно дорогу щітку «Кент оф Лондон» і того ж вечора відшмагав мене нею. Синці, що вона залишила, заживали довше від інших. Але щовечора він користувався нею, аби розчесати моє волосся. Ані до, ані після цього моє волосся не розчісували так ретельно, так довго й з такою любов’ю. Воно сяяло.

* Він купував мені гігієнічні тампони та вставляв і витягав їх. Коли це відбулося вперше й мені, трохи шокованій, відібрало мову, він сказав: «Я вилизую тебе під час місячних, і нам обом це подобається. Це майже так само».

* Щовечора він набирав мені ванну, експериментував із різними гелями, морською сіллю та олією, отримуючи насолоду, мов розбещене дівчисько-підліток, коли скуповував для мене безмежне розмаїття засобів для прийняття ванни, тоді як сам залишався вірний душу, милу «Айворі» та гелю «Прелл». Я постійно уявляла, що може подумати його хатня робітниця, побачивши нагайку, яка лежала на столі в кухні, або наручники, що висіли на ручці дверей у вітальні, або зміїне кубло тонесеньких срібних ланцюжків, що зачаїлося в кутку його спальні. Іноді я ліниво міркувала, що вона може подумати про це раптове й швидке розмноження баночок і пляшечок, про дев’ять ледве розпочатих флакончиків шампуню, що заповнили аптечку, про одинадцять різних солей для ванни, що вишикувалися на її краю.

* Щовечора він знімав мій макіяж. Якщо мені пощастить дожити до ста років, я й тоді не забуду відчуття, коли сиділа в кріслі із заплющеними очима, закинутою назад головою, а просочена лосьйоном пухнаста бавовняна кулька з ніжним тиском торкалася мого чола, проходилася по моїй щоці й на якийсь момент барилася на повіках…

10

Що я робила

* Нічого.

11

Він повертається додому роздратований. Один із його партнерів по тенісу заявив, що, мовляв, «Тендер Віттлс»[9] — це сміття, таке ж шкідливе для котів, як і поїдання самих лише «Райс Кріспіс»[10] та маршмелоу[11] для людини. «Блискуча шерсть, — каже мені він. — Енді, чортів експерт, у самого жодного кота немає, усі його знання — від жінки, з якою він розлучається вже п’ятий рік поспіль і в якої колись був кіт бірманської породи. Я міг би зрозуміти, якби чорний кіт раптом став блищати, але ці? Вони ростуть, вони гладшають, вони мають набагато кращий, ніж раніше, вигляд, але їхня шерсть, заради Христа й усіх святих, вони просто такі, як і завжди були. “У твоїх котів шерсть блищить?” — питає в мене він. Звідки в біса мені знати?»

Того ж вечора він викладає в котячі миски три бляшанки курки та консервованого тунця. Наступного ранку, уже одягнений на роботу, він готує три види страв з п’яти розбитих яєць: третину ллє на свіже філе тунця, третину — просто в миску, а ще третину розколочує з молоком у ще одній мисці. О пів на сьому вечора він іде просто на кухню, де розгортає фунт порізаної яловичини та викладає його на велику тарілку для вечері. У нього обмаль посуду й уже закінчилися миски.

Коти оголосили голодування. Жоден із них навіть не покуштував нових делікатесів. Жоден не захотів навіть понюхати хоча б одну з різноманітних страв, що заповнили всю підлогу на кухні, або проявити до них трохи більше уваги, ніж до порожньої коробки з-під цигарок. О дев’ятій вечора він повертається на кухню. Я йду за ним. Він вказує на натюрморт із трьох котячих мисок, трьох салатниць та однієї білої тарілки з китайської порцеляни з напівстертим золотим обрамленням навколо рожевих та рожево-лілових квітів — мотлох, що належав тітці, яка подарувала йому масивну візерунчасту скатертину, що вічно накриває його стіл у їдальні, скатертину, що нагадує мені про частування Армії спасіння. «Бачиш? — питає він. — Якби їжа була для них прийнятною, дотепер вони б уже все з’їли. З усього, що вони можуть дістати, тварини їдять лише те, що потрібно їхньому організму, ось що мені сказав товстий хлопець на ринку». І, розриваючи пакетики «Тендер Віттлс»: один з ароматом печінки, один із морепродуктами, а один із куркою, — троє котів муркотять в унісон звуку пакетів, — він бурмоче собі під ніс: «Усе правильно, бандо, цирк зі здоровим харчуванням скінчився».

12

Я стою майже навшпиньках у протилежному від нього кінці кімнати, мої руки заведені над головою. Мої руки прив’язані до гачка на стіні, на якому вдень висить