Читати книгу - "Монте Веріта"

Голос Віктора знову напружився, руки затремтіли. Він потягся за склянкою води і жадібно випив.

— Вона була не в своєму власному одязі, — сказав він. — Мала на собі щось наче сорочку, наче туніку, довжиною по коліна, а довкола стану таку саму низку камінців, як мені показала дитина. Босоніж, руки оголені. Найбільше мене вразило те, що волосся її було коротко обстрижене, коротке, як у нас із тобою. Це її дивно змінило, вона виглядала молодше, але якось жахливо суворою. Тоді вона озвалася до мене. Говорила зовсім природно, наче нічого й не сталося:

— Вікторе, любий, я хочу, щоб ти повернувся додому. Не треба тобі більше гризтися через мене.

Віктор сказав: він насилу вірив, що от вона стоїть там і каже це йому. Це нагадало йому так звані психічні послання, які медіуми виголошують родичам померлих під час спіритичних сеансів. Не вірив, що зуміє відповісти.

Можливо, вона загіпнотизована і говорить під чиїмсь навіюванням?

— Чому ти хочеш, щоб я повернувся додому? — сказав він, дуже лагідно, щоб не вразити її розуму, вже й так, видно, розладнаного цими людьми.

— Бо це єдино можлива річ, — відповіла вона. А тоді, сказав Віктор, вона посміхнулася, звичайно, щасливо, наче вони вдома обговорюють плани. — Зі мною все гаразд, милий, — сказала вона. — Це не божевілля, не гіпноз, жодна з тих речей, які ти собі уявив. Зрозуміло, в селі тебе налякали. Це понад сили більшості людей. Але я завжди знала, що десь це існує, і всі ці роки чекала. Коли чоловіки стають схимниками, коли жінки замикаються в монастирях, їхні родичі дуже страждають, я знаю це, але з часом звикають. Я хочу, щоб і ти зробив це, Вікторе, будь ласка. Я хочу, щоб ти зрозумів, якщо зможеш.

Вона стояла там, цілком спокійна, цілком сумирна, усміхаючись йому згори.

— Ти хочеш сказати, — озвався він, — що залишишся тут назавжди?

— Так, — відповіла вона, — для мене не може бути жодного іншого життя, ніколи. Мусиш цьому повірити. Я б хотіла, щоб ти повернувся додому, жив, як досі, господарював у домі та маєтку, а якщо ти закохаєшся в когось, то одружуйся і будь щасливим. Будь благословен за твою любов, твою доброту і відданість, найдорожчий, я ніколи їх не забуду. Якби я померла, ти б вірив, що я упокоїлася в раю. Для мене це місце — рай. Я воліла б кинутися в цю прірву, на каміння за сотні футів піді мною, ніж повернутися до світу з Монте Веріта.

Віктор сказав, що дивився на неї, коли вона говорила — і вона променилася, як ніколи не було з нею, навіть у дні найбільшого задоволення.

— Ми з тобою, — сказав він, — читали колись у Біблії про Преображення. Це єдине слово, яке я можу використати для опису її обличчя. Не істерика, не емоційне збудження — Преображення. Щось — з-поза нашого світу — наклало на неї руку. Благати її було марно, силувати — неможливо. Анна справді радше кинулася б зі скелі, ніж повернулася у світ. Я б нічого не вдіяв.

Він казав, що його охопило почуття цілковитої безпорадності, розуміння, що він нічого не може вчинити. Це було так, наче він і вона стоять на пристані, і вона збирається ступити на корабель, що відпливає невідомо куди, минають останні хвилини і ось-ось заревуть корабельні сирени, попереджаючи, що трап буде піднято і вона мусить іти. Він запитав, чи має вона все потрібне, чи дають їй достатньо їжі, чи має чим вкритися, чи є тут щось на випадок хвороби. Нехай би він знав і зумів прислати їй усе, що вона забажає. Вона посміхнулася йому і запевнила, що за цими стінами вона має все, чого потребує.

Він сказав їй:

— Я щороку приїжджатиму сюди о цій порі та проситиму тебе повернутися. Я ніколи цього не забуду.

Вона відповіла:

— Для тебе ж це буде тільки важче. Це як класти квіти на могилу. Я воліла б, щоб ти залишався вдома.

— Я не можу залишатися вдома, — промовив він, — знаючи, що ти тут, за цими стінами.

— Я не зможу знову вийти до тебе, — сказала вона, — ти востаннє мене бачиш. Пам’ятай, однак, що я завжди виглядатиму так, як зараз. Це частина віри. Такою збережи мене у своїй пам’яті.

Тоді, сказав Віктор, вона попросила його піти. Не могла повернутися за стіну, доки він не пішов. Сонце низько стояло на небі і маківка була вже в тіні. Віктор довго дивився на Анну; потім повернувся до неї спиною, стоячи на виступі, і, не оглядаючись, відійшов од стіни до ущелини. Діставшись ущелини, він почекав кілька хвилин і знову подивився на маківку. Анна вже не стояла на виступі. Там не було нічого, крім стін, вікон-щілин і вище, але не в тіні, — піків-двійнят Монте Веріта.

***

Я щодня викраював півгодини чи близько того, щоб відвідати Віктора в його санаторії. З кожним разом він виглядав усе сильнішим, більше схожим на себе. Я розмовляв із його лікарем, старшою медсестрою та доглядачками. Вони казали мені, що нема й мови про психічну ненормальність, що, потрапивши до них, він страждав од сильного потрясіння та нервового зриву. Зустрічі й розмови зі мною дуже йому допомогли. Через два тижні він уже почувався досить добре, щоб покинути санаторій. Тоді на якийсь час поселився в мене у Вестмінстері.

Упродовж тих осінніх вечорів ми знову й знову поверталися до того, що трапилось. Я розпитував його детальніше, ніж досі. Він запевняв, що в Анні не було нічого дивацького. Їхній шлюб був звичайним щасливим шлюбом. Погоджувався, що її неприязнь до власництва, її спартанський спосіб життя були незвичайними, але це не здавалося йому нічим винятковим, — бо це була Анна. Я розповів йому, як побачив її вночі, коли вона стояла босоніж на морозному травнику. Так, згодився він, вона таке робила. Але була надто мімозною, дещо потайною, а він це шанував. Ніколи не ліз їй у душу.

Я спитав, що він знав про її життя до їхнього одруження. Він відповів — не надто багато було того, що б можна знати. Батьки померли, коли вона була дитиною, росла у Вельсі в тітки. Нічого особливого, ніяких скелетів у шафі. І виховання її було з усіх боків звичайним.

— Це все