Читати книгу - "Незрозумілі"

слізьми.

— Хи-хи, — сп’яніло озвалася Змієвська. — Тебе так від кохання кидає чи від мене? — примостила на тумбочку біля ліжка свою склянку, присунулася ближче до Сашка, наче в еротичному відео, провела язиком по губах. — Дай-но сюди, — забрала келих і в нього. — А ти нічого, милий, — сяйнула наче покритими матовою плівкою незрозумілого кольору очима.

Сашко відчув, як у голові зашуміло. Чи то подіяла випита текіла, чи прозорі натяки Змієвської, які неможливо було не зрозуміти. Тіло несподівано наповнилося теплом, усе навкруги стало якимось невагомим. Ліжко ніби висіло над підлогою в повітрі. Кімната, здавалося, розтягнулася вшир і вздовж. Неможливо було розгледіти навіть найближчу стіну. До його вуст приклеїлася непевна посмішка, яка то щезала, то знову проявлялася.

Сашко відчув на своєму коліні теплий дотик, легкий, ніби пташка зачепила крилом. Із кожною секундою дотик дівочих рук ставав дедалі відчутнішим. Ось уже рука Змієвської гладить шорстку тканину його джинсів, добирається до...

Сашко заплющив очі. Його хитало, хотілося впасти на ліжко і додивитися черговий СОН, а може, то йому не снилося? Простягнув руку, натикнувся на щось м’яке. Погладив простір перед собою, відчувши пружні дівочі груди. «Орися», — прошепотів ледь чутно. «Тільки б не прокинутись», — подумав, намагаючись не злякати уявний образ. Десь там, де застібка джинсів, здавалося, розлетілися тисячі метеликів, лоскочучи своїми лапками і крильцями та навіюючи неабияке задоволення.

— У тебе презик є? — прошепотіла Катя. Від цих слів Сашко здригнувся. Ніяк не в’язався образ дівчини зі щойно почутим. Сашко натужно розплющив очі, намагаючись зібрати мізки, які розплилися м’яким воском. Його думки, розплавлені текілою, заблукали в тумані гарячих дівочих дотиків. Він лежав, розкинувши руки, над ним схилилась Ор... О, ні — Змієвська!

— Що? — наче не зрозумів Сашко.

— У мене є, але не хочу до вітальні йти, — навіщось сказала Катя. — Знімай штани, — запропонувала, голосно гикнула, від чого її голова неприємно сіпнулась.

Сашко відчув, як нудота підкочується до горла. Рвучко скочив із ліжка, відкинувши від себе Катю, застібнув джинси, вискочив із кімнати в коридор, намагаючись знайти вихід. Внутрішній GPS-навігатор підказав йому напрямок. Наскільки міг, швидко всунув ноги в кросівки, схопився за стіну, щоб не впасти, кілька разів хитнувся, а втримавши рівновагу, нарешті побачив здивований і обурений погляд Змієвської:

— Ти чого? Куди?

— Мені... це... додому... — затинаючись, хрипло пробурмотів Сашко.

— Ти того? — покрутила пальцем біля скроні Катя. — Зовсім придурок?

— Я не... можу, — намагався щось пояснити їй.

— Вали звідси, імпотент клятий! — заволала крізь сльози Катя.

Хтось висунув голову з кухні, хтось вибіг із кімнати. Але Сашко, не обертаючись, шмигнув із квартири, не зважаючи на істеричні звуки, що летіли навздогін йому. Сунув руку в кишеню по мобільний, щоб подзвонити Ромці, і, згадавши, що забув його вдома, непевними кроками поспішив вулицею, не знаючи, куди податися.

6.

емніло. Сонце ховалося на нічліг. Прохолода оповивала землю. Тепло, яке нагнітала текіла, кудись утікало, і невдовзі його не стало. По спині бігали дрижаки. Сашко сидів на лавці в невеличкому скверику неподалік будинку, де була їхня квартира. Неймовірно тягнуло додому. Стримувала тільки можлива реакція батьків на його повернення. Почекавши якийсь час і впевнившись, що не пережити цю ніч на вулиці, встав із лавки і почвалав непевним кроком додому. У вікнах тьмяніли і згасали вогні, місто мостилося спати. До нового дня ще було далеко.

У парадному Сашко дістав ключі, намагаючись діяти нечутно, відімкнув замок вхідних дверей. У квартирі було тихо. Приглушено бубонів телевізор у вітальні, і звідти ж проникало тьмяне світло в передпокій. Сашко нахилився, знімаючи кросівки, сперся боком на стіну, відчуваючи, що ноги не хочуть слухатися голови.

— Ти де був? — несподівано пролунало за спиною. Сашко здригнувся. — Я питаю, де ти швендяв? — голосом, від якого віяло жорстоким холодом, добивалась відповіді мама. — Ми тут місця не знаходимо, всіх уже обдзвонили. І в міліцію, і у швидку, — забриніли сльози в її очах. — Телефон тобі для чого? Я сорок разів набирала: гудки йдуть, а відповіді — зась! — напосідали її істеричні нотки.

— Усього дванадцять пропущених, — дістав телефон із кишені шкільного піджака, акуратно почепленого на вішаку, Санько. — Телефон забув, — пояснив, утомлено провівши рукою по очах.

Хотілося спати. Пірнути в ліжко, натягнути ковдру на голову і відокремитися від сьогоднішнього довгого, перенасиченого незрозумілими подіями і зовсім невдалого дня.

— Усього? — закричала мама. — Усього дванадцять? А тобі треба двісті? — підскочила до Сашка. Вона ледь досягала маківкою до його підборіддя. З боку її войовнича, розкудлана постать здавалася смішною. Сашко не втримався й усміхнувся.

— Ти ще й радієш? — це вже батько приєднався до них. Він стояв у дверях вітальні, схрестивши руки на грудях. «З таким поглядом, як у нього, напевне, в давні часи працювала інквізиція», — подумав Сашко.

— А мені що? Плакати? — агресивно відреагував Сашко, різко повернувшись корпусом до батьків.

— Ти п’яний? — вражено простогнала мама. — Від тебе якимось самогоном тхне, — і почала принюхуватись.

— Це текіла, — навіщось почав пояснювати Сашко.

— Ну ти й виродок! — скрикнула мама. — Ми працюємо днями, щоб ти ні в чому собі не відмовляв, щороку відпочивати тебе возимо, ганчір’я всяке купуємо, а ти... — захлиналася вона від люті і розпачу.

Підскочила до Сашка, замахнулась і ляснула його по обличчю. Було зовсім не боляче. Було до сліз, до судом образливо. Мама замахнулася ще. Сашко цього разу перехопив її руку, міцно стиснув передпліччя. Мама сіпнулась, намагаючись вирватися. Їй це не вдалося, і тоді вона якось умить знітилася, опустила голову, затряслась у приглушеному риданні.

— Відпусти! — із притиском сказав батько. — Якщо хочеш залишитися нашим сином — відпусти, — заскреготів металом його голос. Сашко розтиснув побілілі пальці. У мами на руці виднілись яскраво-червоні сліди. Батько наблизився до мами, обійняв її за плечі, повернув до себе. — Ходімо. Ми сьогодні всі на емоціях. Завтра спокійно поговоримо, — його голос ставав урівноваженішим, навіть примирливим. Мама схлипнула і слухняно пішла за ним.

— Йди спати, — на мить повернув голову до Сашка батько. — А вранці матимемо серйозну розмову. — Він відвернувся, нахилився до мами і, щось тихо шепочучи їй на вухо, пішов до їхньої кімнати.

Сашко